Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"

— Ось ти його і здійсниш. Я передам тобі всі необхідні знання, любий Кромітлере, — назвала я його друге ім’я.

— Ні... Ні і ні.

І все ж я відчувала: він схильний прийняти мою пропозицію, мою жертву. Якщо не сьогодні, то завтра чи трохи згодом.

— Наше одруження, якщо ти не проти, буде на свято священних квітів, — сказала я, коли ми прощалися.

— Але ж... Залишається надто мало часу.

— Любий, що може бути ліпше, ніж поєднатися у день такого свята? Ми потонемо у такому прекрасному барвистому морі.

— Якщо ти бажаєш...

— Так. Так. Так.

«Чи бажаєш ти... Чи бажаєш... Але не ти, а я... Я!» — так я подумала, коли лишилася одна.

Дивне запитання. Дивні відчуття. Звісно, я бажаю і цього одруження, і цього поєднання з Оберіхіфоном. І розчинення в ньому, адже я його кохаю, прагну, кохаю безмежно.

Тут до мене, до моєї свідомості приходить дивне і чуже слово: втеча. Втеча? Що за дурниця! Чия втеча?

«Твоя», — сказав мені хтось.

Моє досконале тіло занило, завібрувало. Його найвразливіша частинка. Там, де містилися найчутливіші рецептори.

Нікуди я не збираюся втікати. Не збираюся. Навіть в тіло Оберіхіфона. Я просто хочу розчинитися в ньому. Розчини...

9 ліомена

Я застигаю в польоті. Викликаю відчуття штучної невагомості. Прекрасний стан. Я спеціально вибрала простір, де не можна нікого зустріти. Заповідник духу. Кольоровий килим із барв, яких бажає моя свідомість, ген там внизу.

Моя свідомість бажає. Бажає моя свідомість... Я раптом розумію, що не хочу нічого думати — ні над чим не задумуватися, ні про що не міркувати. Я просто застигаю в польоті. Я наче розчиняюся в повітрі. Ні, швидше у чомусь невидимому, точніше, невідчутному.

«Мене вже нема, — кажу я собі. — Нема. Я відсутня».

І приходить запитання, просте, яке... давно не навідувалося... це запитання... але чому, Боже, так стало важко думати?

Запитання: «Хто я?» Далі: «Хто в моєму тілі, якщо я, Ієрихар, відсутня?»

«У мене роздвоєння особистості?» — питаю.

Здається, ні. Тоді, що?

Відповідь з’являється сама собою. Правда (моя? правда взагалі?) така: колись я, молодий перспективний вчений, виявила бажання взяти участь у суперсміливому експерименті. На чужій планеті наші вчені зі справжнього земного людського гена витворили маленьке людське тіло. Неміонське, землянське. Це тіло росло і розвивалося (фізично, психічно, розумово) за своїми законами. Виросла звичайнісінька землянка. Але в її тіло завдяки майже фантастичним досягненням нашої трамедіонської науки було впроваджено тіло учасниці експерименту, такої собі Ієрихар. Бо була надія, що таким чином пощастить зрозуміти цих дивних, алогічних, божевільних з нашої точки зору неміонців. Як вони розвиваються, чому виростають такими? Я ж чомусь самовільно вийшла з того земного тіла. Воно перестало існувати тоді, коли знову постала я — досконала, свавільна, суперрозумна Ієрихар.

Все, фініта ля проблема, як сказали б ці неміонці-земляни. Правда, залишилися діти цієї Світлани, простої сільської вчительки. Рядової мурашки на далекій планеті на краю Всесвіту. Що мені до них? Вони не мої, а Світлани, як такої, не існує. У мене зовсім інше тіло. Інший спосіб життя інша система мислення. І я сама винна, що чомусь вийшла з того тіла. Бунт Ієрихар? Ієрихар у Світлані. Так. Інакше би Світлана благополучно померла, а мене дістали б з її тіла і прокрутивши час назад, перетворили в ту ж саму молоду Ієрихар. Виходить, я лише полегшила роботу керівникам експерименту?

І тут я відчула, як тіло, моє, Ієрихар, втратило штучну невагомість і почало стрімко падати. Впасти я йому не дала. Я, Ієрихар, ще не розівчилася літати.

10 ліомена

До мене прилетіла Матеореда. По-земному її можна назвати, мабуть, птахом. Але вона вміє і літати, і стрибати, і плавати, занурюватися у ґрунт і перетворюватися в безліч істот — великих і маленьких.

Вона сіла на мою кінцівку, яку я відтворила спеціально для неї.

— Ти дуже сумуєш, Ієрихар? — спитала моя подруга-птаха.

— Ні, — сказала я. — Хоча — ні. Сумую. А втім, і не сумую. Я не знаю сама, що зі мною діється.

— В тобі живе потреба польоту і самотності, — сказала мудра Матеореда. — Потреба філософії й примирення. Тобі треба співати, плакати і складати поезії.

— Та ти смієшся наді мною, люба Матеоредо, — сказала я. — Хіба можна водночас всього цього прагнути?

— Ти доводиш, що можна, — сказала вона.

І раптом сама заспівала. Точніше, видала дивні звуки. Ні на що не схожі. Це була й не мелодія, і не слова, а щось таке, наче бриніло саме повітря довкола Матеореди, що от-от мало народити справді дивну мелодію. Але не могло.

— Що з тобою? — спитала я і погладила її поглядом.

— Вибач, — сказала Матеореда. — Я хотіла відтворити твій настрій, твій стан. У мене, на жаль, нічого не виходить. Невже я стара?

Я запевнила — ні, не стара. І це була правда. Тоді чому вона нічого не відтворила з мого настрою?

Я задумалася. Але відповіді не знайшла. Мовчки погладила любу Матеореду. І спіймала себе на думці: це ж земна властивість — так висловлювати почуття.

Ні, ні, і ще раз ні. Я трамедіонка. Просто хвилясті ворсинки, ледь відчутні, у Матеореди такі приємні.

І тут вона знову заспівала. Вже справді заспівала.

11 ліомена

Мене не пропустили до нашої науково-дослідної лабораторії. Прилад зафіксував наявність у моєму тілі чужих запахів. Зовсім чужих. Хоч і дуже, дуже слабких. Ледь вловимих. Їх не вдалося ідентифікувати. Компіонар лише видав інформацію: «Ймовірно, це запахи невідомого рослинного і тваринного походження. Аналіз дозволяє припустити, що вони, можливо, інопланетні. Тому гіпотетично небезпечні для оточуючих і надчутливих приладів. Необхідно пройти внутрішню психонейродизенфекцію».

Я пройшла. Запахи моєї рідної планети, введені у мікромікродозах, вбили чужинців.

Але я знала, що це були за запахи... Земні. Ті, що дісталися від Світлани Ігорівни. Я їх упізнала. Так пахли квіти на Неміоні — ромашки, волошки, троянди, м’ята, любисток... Які дивні назви! Ще був запах шерсті — собаки, кішки, корови. Пос... постелі... дивне чуже слово. І чогось