Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

— Змініть своє рішення, будь ласка!

— Я не можу.

— Дайте мені свою адресу, я надішлю вам гроші.

— Залиш собі, ти їх заробив. Але надалі заробляй під іншим псевдонімом. Дай Слону мирно насолоджуватися заслуженим відпочинком. І ще одне. Мабуть, порада. Зміни професію. Застосовуй свої різнобічні таланти у більш соціально адаптованій діяльності. Так ти уникнеш тієї самотності, про яку щойно згадував.

— Ніколи! — закричав я. — Я краще зогнию у в’язниці, ніж стану частиною суспільства, яке так зневажаю!

— Можливо, ти зміниш свою думку.

— Цього ніколи не станеться, — запевнив я порожню кімнату.

Двері за ним зачинилися, Слон зник.

Розділ 10

Ну що ж, от і все. Немає нічого більш гнітючого, ніж навіки розпрощатися зі своєю блакитною мрією. Мій план спрацював ідеально. Я зробив усе, що міг: виманив Слона з лігва та запропонував йому умови, від яких не відмовляються.

Але він відмовився. Навіть насолода від ідеально проведеного пограбування тепер не гріла душу. Гроші немов попіл у моїх руках. Я сидів у готельному номері, думав про майбутнє та бачив там жахливу порожнечу. Перераховував гроші знову й знову, допоки суми не втратили для мене будь-який сенс. У своїх планах я зважив на всі можливості. Всі, крім однієї. Я навіть не припускав, що Слон відмовить мені. З таким тяжко змиритися.

Я повернувся до Біллівілля наступного дня й поринув у чорну депресію, проливаючи сльози жалю до самого себе. Зазвичай я такого терпіти не можу. Як і цього разу. Глянувши на вимучене та похмуре обличчя у дзеркалі, я показав йому язика.

«Слизняк, — сказав я собі, — мамій, слабак». І додав до цього інші образливі слова, які лише вдалося згадати. Трохи розважившись так, я зробив собі сандвіч і горнятко кави — жодного алкоголю, щоб не засмічувати мозкові звивини! — і сів розмірковувати про майбутнє. Що далі?

Нічого. Чи, точніше, нічого конструктивного, що я міг би запропонувати сам собі на цю мить. Я відкинувся назад на спинку дивана, мої пальці натиснули 3V. Виринув якийсь комерційний канал, і ще до того, як я встиг перемкнути, на екрані з’явилася ведуча в 3D і в кольорі — дуже гарна, одягнена в майже непомітний купальник.

«Приїздіть сюди, де віють духмяні бризи, — закликала вона. — Приєднайтеся до мене на срібних пісках прекрасного Ватікано Біч, тут сонце та хвилі збадьорять вашу душу».

Я вимкнув телевізор. Моя душа й так не в найкращій формі, а звабливі форми ведучої тільки додають їй клопоту. Спершу майбутнє, потім гетеросексуальна любов. Але ця реклама підказала мені нову ідею.

Відпустка? Невелика перерва? Чому ні? Зрештою останнім часом я працював, може, навіть тяжче, ніж будь-який із отих бізнесменів-трударів, на яких не хотів перетворюватись. Злочинна діяльність неабияк прибуткова, тож чому не витратити трохи зі своїх кревно зароблених? Мені, мабуть, не вдасться втекти від проблем. Відомо з досвіду, що зміна оточення ніколи не допомагає знайти рішення. Мої проблеми переслідуватимуть мене, невідступні, як зубний біль. Але я можу потрапити до якогось місця, де матиму дозвілля та можливість позбутися їх.

Куди? Я знайшов у базі даних путівник і погортав його. Нічого не сподобалося. Пляж? Тільки якщо я там зустріну ту дівчину з реклами, а це малоймовірно. Шикарні готелі, дорогі круїзи, музейні тури — все це таке ж захопливе, як вихідні на свинобразячому ранчо. Хоч, може, це саме те, що мені зараз треба, — подихати свіжим повітрям. Я ж хлопець з ферми, часто гуляв надворі, коло куп свинобразячого самі-знаєте-чого. Через ці спогади я радо перекочував до міста та не наважувався вистромлювати звідти носа.

Може, ось і відповідь. Звісно, на ферми я не поткнуся, краще кудись у дику місцину, щоб утекти від людей і проблем, трохи поспілкуватися з матінкою-природою. Що більше я думав про це, то кращою здавалася мені ідея. Я навіть знав, куди хочу податися. Соборні гори — мрія мого життя відтоді, як я був малим свинобразопасом. Ці вкриті снігом шпилі, що височіли в небі, як гігантські церковні башти, манили мене ще у дитячих снах. Що ж, не відмовлятимемо собі ні в чому! Саме час втілити кілька дитячих мрій.

Спальник, утеплений намет, посуд, ліхтарі — скуповуватися до подорожі було саме задоволення. Повністю оснащений, я не бажав гаяти час на непрямі перельоти й узяв літак до Рафаеля. Щойно ми приземлилися, я зачудовано споглядав гори, заламував пальці й нетерпляче совався, поки чекав на багаж. Я вивчав карти і знав, що стежка до найвищої гори Собор перетинає дорогу у передгір’ї північніше від аеропорту. З міркувань конспірації краще було б їхати з усіма автобусом, але мене била така нетерплячка, що я взяв таксі.

— Ходити самому тією стежкою дуже небезпечно, малий. — Підстаркуватий водій скривився, немов бажаючи мені всіх гірських небезпек воднораз. — Там легко загубитися. Можуть вовки з’їсти. Зсуви й обвали. І…

— Мене там зустрінуть друзі. Двадцять друзів. Ми бойскаути. Це буде класна пригода, — швидко відповів я.

— Щось давненько я не бачив тут бойскаутів, — пробурмотів водій із підозрою.

— Ви й не могли їх бачити, — далі вигадував я, заглядаючи в карту. — Бо вони поїхали до Боскона, вийшли там на станції біля того місця, де стежка перетинає колію. Вони чекають на мене з провідником і всім необхідним. Сам у горах я боюся, сер.

Водій щось іще побурчав, навіть забурчав голосніше, коли я вдав, що забув про чайові. А коли я все-таки заплатив — та ще й набагато більше, ніж треба, — він усміхнувся у сиві вуса та пошкварив геть. На щастя, мені вдалося перемогти спокусу трохи подуріти та підсунути йому фальшиву п’ятірку. Рев мотора стих удалині, я глянув на добре означену стежину, що петляла попереду, і зрозумів: піти в гори — це справді гарна ідея.

Немає потреби описувати всі задоволення моєї Великої Подорожі. Це як катання на лижах, ти це робиш, ти цим насолоджуєшся — розмовляти зайве. Усі пригоди, звичайні для такої подорожі, зі мною трапилися. У мене обгорів ніс, у бутерброд залазили мурахи. Зірки ніколи ще не здавалися такими неймовірно яскравими та близькими, чисте повітря добре впливало на мої легені. Я гуляв, лазив по горах, купався у