Читати книгу - "Володар Перстенів"

— Це — Перстень-Пан, Єдиний Перстень, який править усіма. Це той Перстень, який він загубив багато віків тому, і це послабило його владу. Він страшенно жадає його, та отримати Перстень він не повинен.

Фродо сидів мовчки та нерушно. Страх простягнув до нього довжелезну руку, наче темна хмара зі Сходу, що погрожувала його поглинути.

— Цей перстень! — затнувся він. — Як же він до мене потрапив?

— Ах! — зітхнув Ґандалф. — Це дуже довга історія. Початок сягає тих Чорних Років, що їх пам'ятають лише втаємничені. Якби я розповідав усе від початку, то весну встигла змінити би зима. Але вчора ввечері я розповідав тобі про Саурона Великого, Темного Володаря. Чутки, які дійшли до тебе, правдиві: він справді відродився, покинув свій прихисток у Морок-лісі й повернувся до своєї давньої твердині — Темної Вежі Мордору. Цю назву чули навіть ви, гобіти, вона тінню лежить на ваших давніх переказах. Щоразу після поразки та перепочинку Тінь набуває іншої форми і знову розростається.

— Як би я хотів, аби це трапилося не в мій час, — сказав Фродо.

— Я також, — відповів Ґандалф, — і цього бажають усі, хто дожив до таких часів. Але не їм вибирати. Ми маємо тільки вирішити, що нам робити з часом, який нам даний. А наш час, Фродо, вже починає темнішати. Ворог дуже швидко міцніє. Його плани ще не визріли, та, гадаю, визрівають. І незабаром ми це відчуємо на собі. Навіть якби не цей жахливий випадок, ми все одно би це відчули.

Ворогові все ще бракує однієї речі, яка би зміцнила його і навчила здолати будь-який опір, зруйнувати останні твердині та вкрити всі землі другою темрявою. Йому бракує Єдиного Персня.

Три, найгарніші, від нього заховали верховні ельфи, і його рука ніколи їх не торкнулась і не споганила. Сім належали королям гномів, але три з них він відібрав, а інші знищили дракони. Дев'ять він передав смертним людям, гордим і величним, і тим спокусив їх. Давним-давно вони потрапили в тенета Єдиного і стали Примарами Персня, тінями під його великою Тінню, його найжахливішими слугами. Давним-давно. Багато років минуло, відколи звідси пішли Дев'ятеро. Втім, хто знає? Якщо Тінь знову розростеться, вони також можуть повернутись. Але годі! Не говорімо про таке навіть уранці тут, у Ширі.

І от тепер маємо: Дев'ять він зібрав; Сім — також (або ж вони знищені). Три поки що заховані. Та вони його вже не цікавлять. Йому потрібен тільки Єдиний Перстень, бо він сам його виготовив, йому він належить, і він уклав у нього велику частку своєї власної сили, щоби правити всіма іншими. Якщо він заволодіє Єдиним, то знову керуватиме всіма іншими перснями, де би вони не були, навіть тими Трьома, й усе, створене з їхньою допомогою, постане перед ним, і могутність його зросте безмірно.

І це страхітлива можливість, Фродо. Він думав, що Єдиний зник; що ельфи його знищили, як і слід було зробити. Але тепер він знає, що Перстень не зник, що його знайшли. І він шукає його, шукає, і всі його думки спрямовані на це. Перстень — його велика надія і наш великий страх.

— Чому, чому Перстень не знищили? — вигукнув Фродо. — І як Ворог узагалі міг його загубити, якщо він такий сильний, а Перстень такий цінний для нього? — Він стиснув Перстень у долоні, наче до нього вже простягалися темні пальці.

— Його в нього відібрали, — сказав Ґандалф. — Давним-давно здатність ельфів протистояти йому була більшою, і не всі люди їх цуралися. Люди Вестернесу прийшли на допомогу. Це розділ із давньої історії, який варто було би гарненько пригадати; бо тоді теж було лихо, і гусла темрява, але були і велика доблесть, і великі подвиги, що не зникли намарно. Може, якось я розповім тобі всю цю повість, або почуєш її від того, хто знає краще.

А наразі тобі треба знати, як ця річ потрапила до тебе, і це також довга розповідь, тому досить того, що я сказав. Саурона скинули ельфійський король Ґіл-ґалад і Еленділ із Вестернесу, хоча самі вони загинули у борні; а син Еленділа Ісілдур відтяв Перстень із Сауронової руки і забрав його собі. Тоді Саурон був подоланий, дух його відлетів і довгі роки переховувався, аж поки тінь його знову не набула чітких обрисів у Морок-лісі.

А Перстень загубився. Він упав у Велику Ріку, Андуїн, і зник. Ісілдур переходив на північ східним берегом Ріки й біля Ірисових Полів потрапив у засідку гірських орків, і ті перерізали майже всю його дружину. Він стрибнув у воду, та, коли плив, Перстень зісковзнув із пальця, орки помітили Ісілдура і прошили його стрілами.

Ґандалф змовк.

— Там, у темних озерах Ірисових Полів, — продовжив він, — Перстень і зник, відійшовши в небуття; і навіть оця дещиця розказаного відома лише кільком, і сама Рада Мудрих не могла довідатися більше. Та я гадаю, що зможу продовжити цю історію.

Багато років опісля, та все ще дуже-дуже давно, жив на берегах Великої Ріки на околиці Дикого Краю один народ, зі спритними руками та швидкими ногами. Гадаю, були це гобіти; прапрародичі впертів, бо любили вони Ріку і часто плавали в ній або робили очеретяні човники. І була серед них шанована родина, найбільша та найбагатша, а правила нею бабуся, сувора і обізнана у предківських звичаях. Найдопитливішого та найжадібнішого до знань у родині звали Смеаґолом. Цікавили його всілякі коріння та джерела; він пірнав у глибокі озера, підкопувався під дерева і рослини, заривався углиб зелених пагорбів; і вже не дивився він на гірські шпилі чи листочки на деревах, чи квіти, що тягнулися до сонця: очі його були завжди опущені додолу.

У нього був приятель Деаґол, схожий на нього, зіркіший, але не такий спритний і сильний. Одного разу вони сіли в човен і попливли до Ірисових Полів, де густо росли півники та цвів очерет. Смеаґол висів із човна й пішов нишпорити попід берег, а Деаґол залишився порибалити. Раптом клюнула величезна рибина, і перш ніж він опам'ятався, його потягло під воду, на саме дно. А там, помітивши в намулі щось блискуче, він відпустив волосінь і, затримавши повітря, ухопив те щось.

Випірнув він на поверхню з водоростями в чуприні та жменею багнюки й, відпльовуючись, поплив до берега. І ось! Він вимив багнюку і побачив на долоні красивий золотий перстень; він сяяв і виблискував на сонці, і радісно забилося Деаґолове серце. Та весь той час