Читати книгу - "Меч приречення"

— От тобі, Насте, книш, — простогнав Горицвіт. — Якого лиха я до цього втручався?

Доррегарай, схиливши голову, придивлявся до густих крапель крові, що повільно капали йому з носа на живіт.

— Може б ти перестав витріщатися! — крикнула до Геральта чародійка, звиваючись у повороззі, як змія, та даремно намагаючись прикрити оголені зваби. Відьми́н слухняно відвернув голову. Горицвіт ні.

— На те, що бачу, — засміявся бард, — ти, Єнніфер, певно, цілу бочку еліксиру з мандрагори зужила. Шкіра як у шістнадцятки, щоб мене качка копнула.

— Стули пельку, курчий сину! — завила чародійка.

— Скільки тобі, властиво, років, Єнніфер? — не вгавав Горицвіт. — Двісті буде? Скажімо, сто п’ятдесят. А збереглася як…

Єнніфер викрутила шию і плюнула в нього, але не влучила.

— Єн, — докірливо сказав відьми́н, витираючи раменом обпльоване вухо.

— Нехай він перестане витріщатися!

— І в думці не маю, — сказав Горицвіт, не відводячи очей від потішної картини, що її являла собою розхристана чародійка. — Ми ж тут через неї сидимо. І можуть нам горлянку перерізати. А її щонайбільше зґвалтують, а це в її віці…

— Заткнися, Горицвіте, — сказав відьми́н.

— І в думці не маю. Саме збираюся скласти баладу про дві цицьки. Прошу мені не заважати.

— Горицвіте, — Доррегарай потягнув кровоточивим носом. — Поводься серйозно.

— Я серйозний, бий мене сила божа.

Богольт, підтримуваний двома краснолюдами, ледве виграмолився на сідло, тяжкий і неповороткий від лат та шкіряних накладок. Ніщука і Кузька вже сиділи на конях, тримаючи поперек сідел величезні дворучні мечі.

— Добре, — прокашлявся Богольт. — Ідімо на нього.

— Ба ні, — сказав глибокий голос, звучний, наче мосяжна сурма. — Це я до вас прийшов!

Із-за камінного кола з’явилася довга морда, що виблискувала золотом, струнка шия, озброєна рядом трикутних зубчатих шпичаків, пазуристі лапи. Люті зміїні очі з вертикальною зіницею дивилися з-під ороговілих повік.

— Я вже не міг дочекатися в полі, — сказав дракон Віллентретенмерт, роздивляючись, — отож прийшов сам. Наскільки бачу, охочих до бою все менше?

Богольт узяв віжки в зуби, а кончар[13] обома руками

— Фче дофить, — невиразно сказав він, гризучи ременя. — Стафай до бою, гаде!

— Стаю, — промовив дракон, вигинаючи хребта вбік та зневажливо задираючи хвоста.

Богольт роздивився. Ніщука та Кузька повільно, демонстративно неквапом оточували дракона з обох сторін. Ззаду чекав Ярпен Зигрин і його легіні з сокирами в руках.

— Гиииир! — рикнув Богольт, сильно луплячи коня п’ятами та підіймаючи меча.

Дракон згорнувся, припав до землі, і згори, з-за власного хребта, наче скорпіон, вдарив хвостом, цілячись не в Богольта, а в Ніщуку, який атакував збоку. Ніщука разом із конем звалився серед брязкоту, вереску та іржання. Богольт, припадаючи в галопі, вдарив страшним замахом, дракон спритно відскочив від широкого клинка. Розгін галопу проніс Богольта повз нього. Дракон викрутився, стоячи на задніх лапах, і дзюгнув пазурами Кузьку, заодно розриваючи черево коневі та стегно вершникові. Богольт, сильно відхилившись у сідлі, встиг завернути коня, тягнучи повід зубами, напав знову.

Дракон хльоснув хвостом по краснолюдах, що мчали до нього, поперевертавши всіх, а потім кинувся на Богольта, по дорозі наче мимохідь енергійно притоптавши Кузьку, котрий намагався встати. Богольт, мотаючи головою, пробував маневрувати розгалопованим конем, але дракон був незрівнянно швидшим та вправнішим. Хитро заходячи Богольта зліва, щоб утруднити тому удар, луснув його пазуристою лапою. Кінь став дибки і кинувся вбік, Богольт вилетів із сідла, гублячи меча та шолом, гепнув назад, на землю, вдаривши головою об камінь.

— Хóда, легіні!!! В гори!!! — завив Ярпен Зигрин, перекрикуючи вереск Ніщуки, приваленого конем. Повіваючи бородами, краснолюди із дивовижною для їхніх коротких ніг швидкістю рвонули до скель. Дракон не переслідував їх. Сів спокійно і роздивився. Ніщука борсався і верещав під конем. Богольт лежав непорушно. Кузька повз у бік скель, боком, наче величезний залізний краб.

— Неймовірно, — шептав Доррегарай. — Неймовірно…

— Гей! — Горицвіт шарпнувся у повороззі, аж затремтів віз. — Що це? Там! Дивіться!

З боку східного узвозу видно було величезну хмару куряви, невдовзі до них долинули крики, туркотіння і тупіт. Дракон витяг шию, поглядаючи.

На рівнину виїхало три великі вози, повні збройного люду. Розділяючись, почали оточувати дракона.

— Це… дідько, це міліція та цехи з Голополя! — заволав Горицвіт. — Обійшли витоки Браа! Так, це вони! Дивіться, це Козоїд, там на чолі!

Дракон знизив голову, злегка штовхнув у бік воза мале сірувате попискуюче створіннячко. Потім ударив хвостом по землі, гучно заревів і стрілою помчав назустріч голополянам.

— Що це? — спитала Єнніфер. — Оте мале, що крутиться у траві? Геральте?

— Те, що дракон захищав від нас, — сказав відьми́н. — Те, що проклюнулося недавно в печері, там, у північному каньйоні. Драконенятко, що вилупилося з яйця отруєної Козоїдом дракониці.

Драконенятко, спотикаючись і човгаючи по землі опуклим черевцем, хитькома підійшло до воза, писнуло, стало стовпом, розчепірило крильця, а потім без роздумів притулилося до боку чародійки. Єнніфер, з дуже непевною міною, голосно зітхнула.

— Він тебе полюбив, — пробурмотів Геральт.

— Молодий, але недурний, — Горицвіт, викручуючись у мотузках, вищирив зуби. — Дивіться, куди голівку прихилив, хотів би я бути на його місці. Гей, малий, утікай! Це Єнніфер! Гроза драконів! І відьми́нів. Принаймні, одного відьми́на.

— Мовчи, Горицвіте, — крикнув Доррегарай. — Дивіться туди, на поле! Вже дорвалися до нього, хай йому грець!

Вози голополян, гупаючи наче бойові колісниці, мчали проти дракона, що атакував їх.

— Бий його! — ревів Козоїд, учепившись за спину візничого. — Бий його, кумці, де попадя і чим попадя. Не жалійте!

Дракон спритно відплигнув від першого воза, що наїжджав на нього, блискаючи вістрями кіс. вил та рогатин, але втрапив між два наступні, з яких, шарпнутий ременями, на нього впав великий подвійний рибальський невід. Дракон, заплутавшись, звалився. покотився, згорнувся клубком, розчепірив лапи. Невід, розриваний на клоччя, різко затріщав. Із першого воза, що встиг обернутися, кидали нові неводи, ретельно заплутуючи дракона. Два інші вози теж завернули, помчали до дракона, туркочучи та підстрибуючи на вибоїнах.

— Піймався, карасю! — дерся Козоїд. — Зара ми тебе обшкребемо з луски!

Дракон заревів, вибухнув стріляючим у небо струменем пари. Голопільські міліціянти посипались до нього, зістрибуючи з возів. Дракон знову рикнув розпачливим тремтячим ревінням.

Із північного каньйону прийшла відповідь — високий бойовий крик.

Витягнуті в шаленому галопі, розвіваючи ясними косами, пронизливо свистячи, оточені мерехтливими блисками шабель, з узвозу вимчали…

— Зерріканки! — крикнув відьми́н, безсило шарпаючи повороззя.

— О, прокляття, — завторував Горицвіт. — Геральте! Розумієш?

Зерріканки проїхали через юрбу, мов гарячий ніж крізь брилу масла, позначаючи дорогу порубаними трупами, на бігу сплигнули з коней, ставши обіч дракона, що борсався в неводі. Перший