Читати книгу - "Знак Зорро"

будинком дона Дієго, слуги вискочили, щоб вітати гостей, розстелили килим від екіпажа до дверей, аби дамам не довелося пройти по землі. Дон Карлос пішов попереду, направляючись до будинку і наказавши подбати про коней та мулів і забрати екіпаж. У будинку вони відпочивали якийсь час, слуги принесли їм вино і їжу.

Потім вони пройшлися будинком, і навіть очі доньї Каталіни, що бачила чимало багатих будинків, розширилися від задоволення побачивши все те.

— Подумати тільки, наша дочка може бути власницею всього цього, варто їй тільки сказати одне слово! — прошепотіла вона.

Сеньйорита Лоліта не говорила нічого, але почала думати, що було б, мабуть, зовсім не так уже й погано стати дружиною дона Дієго. У ній відбувалася внутрішня боротьба. З одного боку, було багатство, становище і порятунок стану її батьків, — і позбавлена життя людина — її чоловік; а з іншого, був роман і ідеальне кохання, якого вона хотіла. Доки остання надія не зникла, вона не могла відмовитися від неї.

Дон Карлос вийшов з будинку і пройшов через площу до готелю, де зустрів кілька літніх джентльменів. Він відновив знайомство з ними, хоч і помітив, що жоден з них не виявив особливого захвату, вітаючись з ним. Вони боялися, припускав він, відкрито виявити йому особливо дружні почуття через те, що він був у немилості в губернатора.

— Ви приїхали в село у справі? — запитав один.

— Ні, не зовсім, сеньйоре, — відповів дон Карлос, радіючи, що може дати таку відповідь. — Цей сеньйор Зорро знову орудує, і солдати переслідують його.

— Ми знаємо про це.

— Може відбутися бій або ряд набігів, тому що говорять, що сеньйор Зорро очолює тепер цілий загін шибеників, і, перебуваючи у гасієнді ми наражаємося на небезпеку.

— А! Так ви привезли вашу родину в село, поки все не скінчиться?

— Я б і не подумав про це сам, але сьогодні вранці дон Дієго Вега надіслав мені запрошення приїхати з родиною сюди і скористатися його будинком на цей час. Дон Дієго виїхав до своєї гасієнди, але скоро повернеться.

На цих словах очі тих, хто слухали, злегка розширилися, але дон Карлос удав, ніби не помітив цього, і продовжував, потягуючи вино:

— Дон Дієго був у мене з візитом учора вранці. Ми згадували з ним колишнє. Минулої ночі мою гасієнду відвідав сеньйор Зорро, як ви, без сумніву, чули; коли дон Дієго довідався про це, він прискакав знову, побоюючись, що з нами сталося нещастя.

— Двічі на день! — скрикнув, ледь зводячи дух, один зі співрозмовників.

— Точно так, сеньйоре.

— Ви… є… ваша дочка дуже вродлива, чи неправда, доне Карлосе Пулідо? Їй сімнадцять років або близько того?

— Вісімнадцять, сеньйоре. Так, її вважають вродливою, наскільки мені відомо, — відповів дон Карлос.

Співрозмовники дона Карлоса подивилися один на одного. Тепер у них була відповідь. Дон Дієго Вега хотів одружитися з сеньйоритою Лолітою Пулідо. Це означало, що родина Пулідо знову розцвіте і що дон Карлос, можливо, відчує потребу згадати своїх друзів і може подивитися косо на тих, хто не був на його боці. Тому вони поспішили виявити йому повагу й приділити увагу, розпитуючи про врожай і збільшення його черед і табунів, етап бджіл і про те, чи не вважає він, що оливки чудові цього року.

Дон Карлос, здавалося, приймав усе це, як належне. Він пив вино, за яке вони платили, і ставив його також, а товстий хазяїн метушився, виконуючи накази й намагаючись подумки підрахувати денний виторг, що було для нього нерозв’язною задачею.

Коли із сутінками дон Карлос: залишив таверну, деякі з відвідувачів супроводжували його, а двоє з найбільш впливових пройшли з ним площею до дверей будинку дона Дієго. Один із них запросив дона Карлоса із дружиною відвідати його сьогодні ввечері, аби побалакати і послухати музику, і дон Карлос милостиво прийняв це запрошення.

Донья Каталіна дивилася з вікна, і її обличчя сяяло, коли вона зустріла свого чоловіка в дверях.

— Все йде чудово, — сказав він. — Вони зустріли мене з розкритими обіймами. Я прийняв запрошення на сьогоднішній вечір.

— Але Лоліта? — запротестувала донья Каталіна.

— Вона повинна залишитися тут. Але хіба це може перешкодити? Тут є з півсотні слуг. І я прийняв запрошення, моя люба.

Такої нагоди знову завоювати собі становище, звичайно, не можна було втрачати. Тому Лоліті сказали, що вона повинна буде залишитися у великій вітальні читати книжку віршів, яку знайшла там, а якщо їй схочеться спати, то попа зможе піти до однієї з кімнат. Слуги охоронятимуть її, а дворецький особисто подбає про її бажання.

Дон Карлос і його дружина пішли ввечері в гості в супроводі півдюжини тубільців, які освітлювали їм шлях через площу, тримаючи в руках смолоскипи, бо піч була безмісячною, і з неба знову накрапував дощ.

Сеньйорита Лоліта згорнулася на кушетці з книжкою віршів і почала читати. Кожний вірш говорив про кохання, побачення, пристрасть.

Вона дивувалася, що дон Дієго читає таку книгу, коли сам такий флегматичний, але вигляд книжки показував, що вона бувала в руках неодноразово. Лоліта підхопилася з кушетки, щоб подивитися на інші книги на найближчому столику. І здивувалася ще більше.

Тут були зібрані твори поетів, що оспівували кохання, книги про їзду верхи, книги з фехтування, розповіді про великих генералів і воїнів.

“Звичайно, такі книги не відповідають такій людині, як дон Дієго”, — промовила вона до себе. Потім дівчина подумала, що, можливо, він захоплюється ним, хоч і не веде того способу життя, що у них описується. “Дон Дієго якась загадка”, — сказала вона собі в сотий раз, повернулася знову на кушетку і занурилася в читання поезії.

У цей час капітан Рамон постукав у парадні двері.

Розділ XIII

КОХАННЯ ПРИХОДИТЬ НЕСПОДІВАНО

Дворецький поспішив відчинити двері.

— Я шкодую, але дона Дієго немає вдома, — сказав він. — Він виїхав до своєї гасієнди.

— Я знаю. Але дон Карлос із дружиною і дочкою тут, чи не так?

— Дон Карлос і його дружина відправилися в гості, сеньйоре.

— А сеньйорита?

— Тут.

— У такому разі я засвідчу їй мою повагу, — сказав капітан Рамон.

— Сеньйоре, вибачте мені, але сеньйорита сама.

— Хіба я не порядна людина? — запитав капітан.

— Навряд чи буде пристойно прийняти ваш візит за відсутності дуеньї.

— Хто ви такий, щоб говорити зі мною про пристойності? — вигукнув капітан Рамон. — Геть з дороги, сволота! Посмій-но мені ще суперечити, і ти будеш покараний. Я знаю дещо про тебе!

Обличчя дворецького сполотніло, бо капітан говорив правду, і одне слово могло завдати йому