Читати книгу - "Лицар Відображень"

— Так, так, капітан. Але це — дивне і таємниче місце. Що, якщо моя чутливість тут почасти обмежена?

— Ну, тепер ти мене прямо зворушив, — сказав я, — по-моєму, тобі потрібно буде просто імпровізувати.

Я задрімав. Мені снилося, що я стою в магічному колі, а різні істоти намагаються дістатися до мене. Але, торкаючись бар'єру, вони перетворювалися в нерухомі фігурки, персонажі мультфільмів, і швидко зникали. Крім Корвіна Амберського, який похитував головою, трохи посміхаючись.

— Рано чи пізно тобі доведеться вийти з кола, — сказав він.

— Ну так нехай це станеться пізніше, — відповів я.

— А ось твої проблеми, як і раніше будуть з тобою, як ти їх залишив.

Я кивнув.

— Але до того часу я відпочину, — відповів я.

— Ну, тоді з плечей геть. Бажаю удачі.

— Спасибі.

Тут видіння розпалося на безладні образи.

Пам'ятаю, що, здається, я трохи пізніше ще стояв за межами кола, намагаючись збагнути, як потрапити назад всередину…

Не впевнений, що саме мене розбудило. Це не міг бути шум. Але я раптом насторожився і став підніматися, і першим, що я побачив, був карлик в плямистому одязі, обома руками стискаючий собі горло, який, вивернувшись, нерухомо лежав поруч з купою обладунків.

— Що відбувається? — Спробував я вимовити.

Але відповіді не було.

Я перетнув каплицю і став на коліна біля широкоплечого коротуна. Кінчиками пальців я торкнув сонну артерію, щоб визначити пульс. Пульсу не було. Однак у цей момент я відчув, як щось лоскоче мені зап'ястя, і Факір, що ставав то видимим, то невидимим, повернувся назад, щоб зв'язатися зі мною.

— Ти вивів з ладу цього хлопця? — Запитав я.

Почалася слабка пульсація.

— Самогубці не душать самі себе, — відповів він.

— Чому ти не попередив мене?

— Тобі потрібно було відпочити, а потім, з ним я міг справитися і один. Хоча ми занадто переживаємо. Вибачте, що розбудив.

Я потягнувся.

— Скільки я спав?

— По-моєму, кілька годин.

— Трохи шкода, що так вийшло, — сказав я. — Ця купа металобрухту не варто нічийого життя.

— Зараз — варта, — відповів Факір.

— Правда. Тепер, коли через цю гидоту один вже загинув, ти не дізнався, що нам робити далі?

— Справа трішки прояснилася, але не настільки, щоб можна було діяти. Щоб я міг бути впевнений в тому, що від нас вимагається, ми повинні залишитися тут до ранку.

— Серед інформації, яку ти отримав, немає нічого про те, чи знайдеться поблизу їжа або пиття?

— Так. за вівтарем повинен бути глечик з водою. І буханець хліба. Але це — на ранок. Вночі ти повинен утриматися від їжі.

— Тільки у випадку якщо б я ставиться до всього цього серйозно, — відповів я, повертаючись до вівтаря.

Але варто було мені зробити два кроки — і світ почав розколюватися. Підлога каплиці затремтіла, і вперше з тих пір, як я тут з'явився, десь глибоко піді мною пролунав низький гуркіт, шум і скребучі звуки. Повітря цього позбавленого кольорів місця блискавично пронизала різнобарвність, наполовину осліпивши мене своєю яскравістю. Потім сполохи фарб зникли, і приміщення розділилося. Білий колір біля арки, де я стояв, став ще біліший. Довелося підняти руку, щоб затулити від нього очі. Напроти спустилася глибока пітьма, сховавши в протилежній стіні троє дверей.

— Що… це таке?

— Щось жахливе, — відповів Факір. — Щоб визначити точно, моїх можливостей не вистачає.

Стиснувши руків'я меча, я ще раз перевірив — як і раніше, заклинання не діяли. Не встиг я зробити ще щось, як все приміщення виявилося пронизане моторошним відчуттям присутності когось ще. Воно уявлялося настільки сильним, що оголювати меч або читати заклинання я вважав не самим розсудливим.

Будь все, як звичайно, я викликав би Знак Логруса, але і цей шлях був для мене закритий. Я спробував відкашлятися, але з горла не вилетіло ні звуку. Потім в самому серці сяйва почався рух, об'єднання…

Подібно Тигру Блейка, яскраво сяючи, з'явилися обриси Єдинорога. Дивитися на нього виявилося так боляче, що довелося відвести очі.

Я заглянув в глибоку, прохолодну темряву, але й там не було відпочинку моєму погляду. У темряві щось заворушилося і знову пролунав звук, немов метал зі скреготом пройшовся по каменю. За цим пішло потужне шипіння. Земля знову затремтіла. З темряви попливли викривлені лінії. Навіть раніше, ніж в яскравому сяйві Єдинорога стали помітні обриси, я зрозумів, що це — голова вповзаючої в каплицю одноокої змії. І перевів погляд в точку між ними, спостерігаючи за ними обома бічним зором. Це виявилося куди краще, ніж намагатися дивитися на будь-якого з них в упор. Я відчував на собі їх пильні погляди — погляд Єдинорога Порядку і Змії Хаосу. Почуття було не з приємних, і я позадкував, поки спиною не вперся у вівтар.

Обидва ще трохи відійшли в глиб каплиці. Єдиноріг опустив голову, націлившись рогом прямо в мене. Жало змії блискавично вилітало в мою сторону.

— Е-е… якщо вам обом потрібні обладунки та інші штуки, — почав я, — у мене, зрозуміло, немає жодних заперечень…

Змія зашипіла, а Єдиноріг підняв копито і впустив його, розбиваючи підлогу каплиці, і прямо до мене, немов чорна блискавка, побігла тріщина, яка зупинилася біля моїх ніг.

— З іншого боку, — зауважив я, — Ваші сіятельства, своєю пропозицією я не мав наміру образити вас…

— Знову ти не те говориш, — нерішуче втрутився Факір.

— Тоді скажи, що треба говорити, — сказав я, пробуючи думати пошепки.

— Я не… О!

Єдиноріг заревів, Змія встала на хвіст. Впавши на коліна, я відвів погляд в бік, тому що їхні погляди якимось чином стали завдавати мені фізичний біль. Я затремтів, всі м'язи занили.

— Ти повинен, — сказав Факір, ніби відповідаючи урок, — грати в гру по встановлених правилах.

Не знаю, що за залізка встромилася мені в ребра. Але я підняв голову і повернув, подивившись спершу на Змію, потім на Єдинорога. Очі боліли, немов я намагався пильно розглядати сонце, і все-таки мені це вдалося.

— Ви можете змусити мене брати участь у грі, — сказав я, — але не можете змусити зробити вибір. Моя воля належить мені. Я буду всю ніч вартувати обладунки, як від мене вимагається. Вранці я піду далі без них, тому що мій вибір — їх не носити.

— Без них ти можеш загинути, — заявив Факір, як ніби перекладав.

Я знизав плечима.

— Вибір робити мені, і він такий: я жодному з вас не віддам переваги.

Мене овіяло поривом вітру, одночасно і жарким, і холодним — схоже, їх зітхання змішалися.

— Ти зробиш вибір, — передав Факір, — будеш ти це усвідомлювати або ні. Всі