Читати книгу - "Климко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Незабаром групи, починаючи з першої, одна за одною, строєвим кроком рушили з плацу до їдальні. Попереду — майстри, збоку, прикомандуючи: «Раз! Два!.. Лівой!» — крокували старости. Ішли напружено, як дерев’яні, сікли ногами дорогу, вибиваючи підошвами такти під оті «рраз-два!». Директор, викладачі, замполіт віддавали кожній групі честь і ледь посміхалися при цьому.
А наша п’ята зосталася на плацу. І стояли ми вже не строєм, а як попало.
— Альо! Чого стоїмо? — загули дитбудинківці.
— Гришухо! Веди на рубон![18]
Староста, який стояв спиною до нас, обернувся і повільно просвистів з-під тонкої губи в рудому пушку:
— Тссіхо!
Мабуть, його побоювалися і дитбудинківці, бо замовкли одразу.
I раптом хтось вигукнув:
— Бра’! Майстра ведуть!
Із двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група, ішов до нас директор, швидко підтягаючи ліву ногу за лакованим ціпком. Поруч, ледве встигаючи за директором, дріботів якийсь дідусик. Він був у ремісницькій формі, новій-новісінькій і настовбурченій. Ще гірше, ніж у мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину; брезентова реміняка, з нікельованою бляхою «РУ»[19], була заперезана аж під грудьми; штани мели пилюгу, і з-під одної халоші за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок від черевика. Коли він, щось кажучи директорові на ходу, повернувся до нас боком, ми побачили… Ні, він не був горбатий, але такий сутулуватий, наче під гімнастеркою за плечима у нього висів баян… Руками дідусик розмахував по-стройовому, дуже кумедно, як підліток, що вдає військового в строю.
Ми заніміли. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабінеті. А Гришуха викинув убік праву руку і скомандував:
— У дві шеренги — становись!
Доки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду, директор і майстер підійшли. I не встигли ми ще вирівнятися, ні зробити «рівняння на середину» під команду Гришухи, як майстер уперся кінчиками пальців собі у праве вухо, випнув груди наскільки те дозволяв «баян» на його спині, і бадьорим тоненьким голоском крикнув:
— Здрастуйте, товариші ремісники п’ятої групи! — й усміхнувся зовсім беззубим ротом.
Якби він хоч ногами, перед тим як узятися під козирок, нічого не робив, а то клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований так хвацько, що ледь не збив самого себе, і шнурок простягнувся збоку.
— Здрав’я желаєм, товарищ майстер! — урозлад, весело крикнули ми.
Майстер прибрав руку від вуха і, сміючись старечим сміхом, хрипкенько, сказав:
— Ну, от ми й зустрілися!
Він нахилився, наставив на нас свій «баян» і почав зашнуровувати черевик.
Директор теж усміхався. Потім посуровішав і подав команду «вільно».
— Товариші ремісники, — сказав він, підождавши, поки дідусик упорався з черевиком і випростався. — Нарешті ми знайшли для вашої групи майстра. Федір Демидович Сніп — слюсар-інструментальник найвищого розряду. Крім того, він ще і слюсар-лекальщик, тобто вміє робити з металу все: від молотка до найдрібнішого годинникового механізму. Під час війни Федір Демидович був слюсарем-зброярем на заводі і робив для фронту кулемети. Зараз Федір Демидович пенсіонер. Але, зваживши на наше велике прохання, він погодився взяти і вивчити вашу групу. He прошу, а наказую, — директор виразно підняв палець, — наказую шанувати його золоті руки, його похилий вік і звання робітника-вчителя. Багато хто з вашої групи подали мені заяви, у яких просять переводу в механіки. Ця група вже вибрана, товариші, з тих, хто мав вищу, ніж у вас шести— і семикласну освіту. До того ж скажу вам по секрету: хто такий механік? За два роки вони вивчать два трактори — ХТЗ і «Універсал» та два комбайни — «Сталінець» і «Комунар», от і все. Ми розішлемо їх по емтеесах у райони нашої області. A ви… У вас буде освіта і спеціальність заводських інтелігентів-інструментальників! Вас ми направимо у міста, на великі заводи. Ваше майбутнє — завтрашній день робітничого класу, завидне майбутнє, хлопці! І ще одне: майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьками, хоч більшість із вас, — директор опустив очі і притишив голос, — можливо, й не пам’ятає своїх батьків…
Він глянув на майстра — той кивав головою і швидким чіпким поглядом черкав по кожному обличчю в строю. Дивно, але навіть дитбудинківці не витримували його погляду: скільки було в майстрових очах якоїсь гострої приціленості і старечого суму.
До їдальні ми йшли, чітко вибиваючи крок і з гордо піднятими головами: тепер і в нас є майстер! І будемо ми не якимись там сеге механіками, а заводськими інтелігентами у великих містах!
Снідала вся група за трьома столами, по десятеро за одним. Перед кожним уже лежала пайка хліба по двісті грамів і стояла залізна тарілка вівсяного супу — ми звали його «суп і-го-го».
Майстер теж сидів з нами, за першим столом, причепившись на краєчок довгого ослона, хоч для майстрів був окремий стіл у кутку тісної, як і учбовий корпус, їдальні. Він їв, поклавши пілотку, як і всі ми, собі на коліна; їв по-старечому — швидко кутуляв трохи виставленими вперед зубами і підборіддям.
Потім подали друге — чай в алюмінієвих кухлях. Десять кухлів на алюмінієвій таці на кожен стіл. Ми зацокотіли ложками, мішаючи рудуватий окріп — хто мішав держачком, хто черпачком. Кухля просто так, пальцями, не вдержиш, то подіставали з колін пілотки і — пілотками. Чай був дужче несолодкий, ніж солодкий: пийнеш раз — наче з цукром, пийнеш удруге — наче ні. І в цій чайовій тиші — тільки губи дмуть у кухлі — майстер раптом голосно сказав, піднявши кухоль високо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Климко», після закриття браузера.
