Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

зусилля, відповів таким потиском, що капітан відступив. Після цього підійшли всі, змінюючи один одного соромливою теплотою погляду і бурмочучи вітання. Ніхто не крикнув, не загомонів — щось не надто просте вчували матроси в уривчастих словах капітана. Пантен полегшено зітхнув і звеселів — його душевний тягар розтанув. Тільки корабельний тесля лишився чимось невдоволений. Мляво потримавши Ґреєву руку, він понуро спитав:

— Як це ви надумалися, капітане?

— Це як удар твоєї сокири, — сказав Ґрей. — Циммере! Покажи своїх хлопчаків.

Скрипаль, ляскаючи по спині музик, випхнув з натовпу семеро чоловіків, убраних украй неохайно.

— Ось, — сказав Циммер, — це — тромбон, не грає, а бухає, як із гармати. Ці двоє безвусих молодців — фанфари; як заграють, то миттю тягне воювати. Потім кларнет, корнет-а-пістон і друга скрипка. Усі вони — великі майстри обнімати жваву приму, себто мене. А ось і головний господар нашого веселого ремесла — Фріц, барабанник. У барабанників, знаєте, вигляд найчастіше розчарований, але цей б’є з гідністю, захоплено. У його грі є щось відкрите і пряме, як його палиці. Чи так усе зроблено, капітане Ґрей?

— Напрочуд добре, — сказав Ґрей. — Усім вам призначено місце в трюмі, який цього разу, значить, буде завантажений різними «скерцо», «адажіо» й «фортисимо». Розійдіться. Пантене, віддавайте кінці, рушайте! Я зміню вас за дві години.

Він і не помітив, як збігли дві цих години, бо минули вони в тій-таки внутрішній музиці, яка не полишала його свідомості, як пульс не полишає артерій. Він думав про одне, хотів одного, прагнув одного. Людина дії, він подумки забігав думками наперед, шкодуючи лише за тим, що ними не можна рухати так само просто і хутко, як шашками. Спокійна зовнішність його ніяк не говорила про ту напругу почуття, гудіння якого, немов гудіння великого дзвону, який б’є над головою, мчало в усій його сутності приголомшливим нервовим стогоном. Через це, врешті-решт, він заходився рахувати подумки: «Один… два… тридцять…», — аж сказав: «Тисяча». Така вправа подіяла; він був здатний нарешті поглянути зовні на все починання. Тут дещо здивувало його те, що він не може уявити, яка вона, Ассоль, у душі, бо ж навіть не говорив з нею. Він читав десь, що можна, бодай невиразно, збагнути людину, якщо, уявивши з себе цю людину, скопіювати вираз її обличчя. Щойно очі Ґрея поволі стали набувати невластивого їм дивного виразу, а губи під вусами вже складалися у слабку, лагідну усмішку, як, отямившись, він зареготався і вийшов змінити Пантена.

Стояла темрява. Пантен, відкотивши комір куртки, ходив біля компаса і раз по раз кидав стерничому:

— Чверть румба лівіш, лівіш. Стій! Ще чверть. «Секрет» ішов з половиною вітрил на ходовому вітрі.

— Знаєте, — сказав Пантен Ґреєві, — я задоволений.

— Чим?

— Тим само, що й ви. Я все розкусив. Ось тут, на містку, — він хитро підморгнув, світячи усмішці вогнем люльки.

— Ану ж бо, — сказав Ґрей, раптово здогадавшись, в чому річ, — що ви там розкусили?

— Найкращий спосіб провезти контрабанду, — прошепотів Пантен. — Кожен може ставити собі такі вітрила, які хоче. У вас геніальна голова, Ґрею!

— Бідолаха Пантен! — сказав капітан, не знаючи, гніватися чи сміятися. — Ваш здогад дотепний, та кульгає на обидві ноги. Ідіть спати. Даю вам слово, що ви помиляєтеся. Я роблю те, що сказав.

Він послав його спати, звірився з напрямком курсу й сів. Тепер ми його залишимо, бо йому треба побути наодинці.

VI. Ассоль залишається сама

Ніч Лонгрен згаяв у морі; він не спав, не ловив, а йшов під вітрилом хтозна-куди, слухаючи хлюпання води, дивлячись у пітьму, підставляючи обличчя вітрові й думаючи. У тяжкі години життя ніщо так не відновлювало сил його душі, як ця самотня блуканина. Тиша, сама тиша і безлюддя — ось що потрібно було йому для того, щоб ясно озвалися всі найслабші й найскутіші голоси внутрішнього світу. Цієї ночі він думав про майбутнє, про бідність, про Ассоль. Йому було вкрай тяжко полишити її навіть на якусь часину; крім того, він боявся воскресити стихлий біль. Може, ступивши на корабель, він знов уявить, як там, у Каперні, на нього чекає друг, що ніколи не вмирав, — і, повертаючись, він підходитиме до своєї домівки з горем мертвого чекання. Мері ніколи більше не вийде з дверей домівки. Проте він хотів, щоб Ассоль було що їсти, вирішивши тому вчинити так, як наказує турбота.

Коли Лонгрен повернувся, дівчини ще не було вдома. Її ранні прогулянки батька не дивували; цього разу, одначе, в його очікуванні вчувалася легка напруга. Ходячи з кутка в куток, він на повороті раптом відразу побачив Ассоль; увійшовши стрімко й нечутно, вона мовчки спинилася перед ним, майже налякавши його світлом погляду, що виказував збудження. Здавалося, відкрилось її друге обличчя — те справжнє обличчя людини, про яке, зазвичай, промовляють лише очі. Вона мовчала, дивлячись в обличчя Лонгренові так незрозуміло, що він похапцем запитав:

— Ти хвора?

Відповіла вона не відразу. Коли сенс запитання добувся нарешті її духовного слуху, Ассоль стрепенулася, ніби гілка, зачеплена рукою, і засміялася довгим, рівним сміхом тихого тріюмфу. Їй треба було сказати щось, але, як завжди, не було потреби вигадувати — що ж саме. Вона мовила:

— Ні, здорова… Чого ти так дивишся? Мені весело. Справді, мені весело, бо ж днина нині така гарна. А ти що надумав? Я вже бачу з твого лиця, що ти щось надумав.

— Хай що я надумав, — сказав Лонгрен, вмощуючи дівчину собі на коліна, — ти, я знаю, зрозумієш, у чому річ. Жити ні з чого. Я не піду знову в далеке плавання, а наймуся на поштовий пароплав, який ходить між Кассетом і Ліссом.

— Атож, — здалеку сказала вона, силкуючись збагнути його клопіт і справи і лякаючись, що їй не до снаги відмовитися від радощів. — Це кепсько. Мені буде нудно. Мерщій вертайся, — кажучи так, вона розквітала нестримною усмішкою. — Авжеж, мерщій, дорогенький, я чекаю.

— Ассоль! — сказав Лонгрен, беручи долонями її обличчя й повертаючи до себе. — Кажи, що сталося?

Вона відчула, що має розвіяти його тривоги й, притлумивши радість, зробилася серйозно-уважною, хіба що в її очах сяяло ще нове життя.

— Чудило ти, — сказала вона. — Нічогісінько. Я збирала горішки.

Лонгрен не надто повірив би у це, якби не його заглиблення у свої думки. Їхня розмова стала діловою та детальною. Матрос сказав доньці, щоб вона склала йому торбу, перелічивши усі необхідні речі, а тоді дав кілька порад.

— Я повернуся днів за десять, а ти застанови мою рушницю й сиди вдома. Якщо