Читати книгу - "Оленіада"

Зоя дісталася дому вночі. Години зо дві, не знімаючи пуховика, розмочувала зігнуту руку під струменем гарячої води, аж доки з закам’янілої кінцівки випав проклятий згорток. Ріг зі стукотом упав назад до ванної. Там, де і був.

Зоя огляділа своє непотрібне багатство... Залишати його в квартирі після сьогоднішнього інциденту небезпечно.

«Десь зарию — до кращих часів!» — вирішила вона і, долаючи несамовиту втому, зв’язала до купи обрубки, взяла кухонний совок і, ледь пересуваючи ноги, знову пошкандибала на вулицю.

Дійшла до затишного місця за смітником і почала рити. Весь час ямка здавалася їй замалою, — і Зоя відчайдушно працювала, аж поки в її обличчя пирснуло щось вологе.

«Каналізацію порушила... — з жахом подумала Зоя. — Цього ще бракувало!»

Але струмінь, що вибився з-під землі, був досить дивним: він випростався, набрав потужності й рівним нескінченним фонтаном здійнявся вгору.

Зоя понюхала долоні та зі щасливою посмішкою обмазала ними без того замурзані щоки...

Янголи небесні затріпотіли над нею шелесткими крильцями і щосили задмухали в свої золоті сурми: «Бути тобі, Зою, королевою!».

Зоя Павлівна перехрестилася, огородила джерело кілками, що валялися неподалік, підібрала шматок картону, настромила на палицю і старанно вивела на ньому губною помадою: «Обережно: заміновано! Приватна власність З. П. Пікач». І пішла спати.

Уранці на неї чекали серйозні справи: з-під землі струменіла нафта...

2003—2006 рр.

ОЛЕНІУМ-2013

— Бланманже замовляли?!!

Залізний отвір на дверях камери відкинувся і об розкладну металеву полицю цокнув полумисок.

— Це, певно, вам... — шанобливо зауважила Зоя напарниці.

Та підвелася, спроквола підійшла до прочиненого віконця, понюхала вміст полумиска і одразу посунула його назад, до наглядача:

— От же ж, сатрапи. І тут крадуть! — сказала вона і гнівно вигукнула: — Думали, що не відрізню мигдалю від волоського горіха?! Та я на цьому бланманже собаку з’їла! Кого обдурити хотіли?! В бланманже додається мелений мигдаль! А це що?!

Зоя зовсім зніяковіла: яка обізнана у неї напарниця, не те що вона, Зоя, котра навіть такого слова не чула.

— Не їстиму! — підвела риску пані.

— А... можна мені? — тихо промовила Зоя.

— Та на здоров’я, — поблажливо кивнула пані, подаючи їй полумисок.

В ньому коливалася біла драглиста маса, схожа на манну кашу.

Зоя взялася за ложку.

Страва здалася їй неймовірно смачною.

— А що воно таке, те бланш... блан-ман-же? — запитала вона, щоб розпочати знайомство.

— Значить так, — сказала пані, закидаючи ніжку на ніжку. — Берете пригорщу мигдалевих горішків...

— Стривайте! — попросила Зоя, дістаючи зі свого вузлика зошит і огризок олівця. — Повільніше — я записую...

Пані поблажливо кивнула і продовжувала повільніше:

— Отже, пригорщу мигдалевих горішків перемолоти на кавомолці до стану борошна...

— ...борошна, — повторила Зоя, слинячи олівець.

— Так. Але перед тим їх варто трохи підсушити на пательні. Далі: поставити на вогонь молоко, додати трошки цукру, потім поволі всипати в каструлю мигдалеве борошно. Записали? Довести до кипіння і вимкнути. Влити картопляний крохмаль, розведений у воді. Три столові ложки. Розмішати. Дати настоятися і охолонути. Зверху можна прикрасити листочком м’яти.

— І це все?

— А ви що хотіли? — скинула брови пані, — Тут вся справа в мигдалі.

— А мені сподобалося і з горіхами, — скромно зауважила Зоя.

Пані підозріло зиркнула на неї:

— А ви, до речі, звідки тут і — за що?

Зоя почервоніла.

До в’язниці вона потрапила вперше і тому не знала, як тут поводитись — чи розповідати все, як на духу, чи краще прикусити язичка. Але пані дивилася на неї так пронизливо, що Зоя подумала: краще сказати правду.

— Я... Я... нафту цупила...

— Тобто? — з непідробною повагою і цікавістю відгукнулась пані.

Зоя обтерла хустинкою вуста і зраділа можливості поділитися своєю бідою з цією, за всіма ознаками, інтелігентною жінкою.

— Ну... — сказала Зоя і глибоко замислилась.

Чи переповідати всю колізію із невдалою спробою продати той клятий оленячий ріг під час Оленевої Толоки, чи за давністю років пропустити добру частину розповіді?

Вирішила пропустити. І сказала так:

— Розумієте, я на пустирі знайшла нафтове родовище. Клянуся — випадково! Хотіла там дещо закопати — і раптом... Одне слово, розбагатіла трошки.

Зоя тяжко зітхнула, згадуючи свої тодішні митарства, і повела далі:

— Але — ненадовго. Спочатку справи йшли непогано. Приторговувала. Хто слоїк купував, хто три слоїки. Я ділянку обгородила, оформилася, як приватний підприємець. Такий гарненький тинок поставила, як у мами в селі...

Вона поглянула на пані — чи вірить, чи слухає?

Пані вірила і слухала уважно. Це було приємно.

— Ну — і? — поквапила її пані.

— А потім з’ясувалося страшне: виявляється, та нафта, хай їй грець! — не з землі била, а з...

Зоя напружилась, щоб не впасти в очах співрозмовниці і все пояснити так, як їй пояснювали уповноважені в цій карній справі:

— Одне слово, я порушила цілісність нафтопроводу якоїсь Сау... — Зоя знову напружилась, згадуючи складні назви. — Саудівської Аравії! Виявилося, що через той клятий пустир проходив таємний шланг від тих бусурменів аж до Верхніх Валків — того містечка в «ресефесеєрі», де їхнє начальство резиденцію має. Коли вони туди його запхали, одному Господу нашому Ісусу відомо. От і вийшло, що я створила політично-економічний пре... прецедент серед трьох держав! Наші ту дірку швиденько залатали. Але довелося заплатити за те, що я накачати встигла. Тепер мушу всі ті збитки відшкодувати...

Зоя схлипнула.

— Але звідки ж я знала?! Якби знала, я б в перукарні своїй ще сто років працювала, — забідкалась Зоя. — Вийшла б заміж. Діточок народила-а-а...

Пані дивилася на неї із співчуттям.

— То ви, шановна, політично-економічна злочинниця, — нарешті в задумі вимовила вона, пильно придивляючись до зарюмсаного Зоїного обличчя. — І, здається, я вас десь вже бачила...

— Може, стриглися у мене? — з надією на дружбу запитала Зоя.

— Ні. Я не стрижусь вже сорок років. З того часу, як сюди потрапила, вирішила: зась!

— Со-о-о-рок років? — отетеріла Зоя, придивляючись до гарного доглянутого і ще молодого обличчя жіночки.

— Так! — Ствердно кивнула та і, кокетуючи, додала: — А що, не схоже?

— Схоже, схоже! — поквапилася згодитися з нею спантеличена Зоя, зметикувавши, що заперечувати не варто.

— О, згадала, де вас бачила! В газеті — сім