Читати книгу - "Чарівні окуляри"

I ми полетiли далi. По дорозi йшли двоє синiх здорованiв i сердито розмахували руками.

– А це чаклун Iван Iванович Задирайло i чаклун Iван Iванович Ображайло. Що вони дiтям начакловують, теж ясно! – сказав Козачок Ґулька.

Бiля неохайної синьої хати були розкиданi бруднi, немитi каструлi й тарiлки. Коло дверей просто на землi лежала нечесана, замурзана тiтка.

– А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хатi хропе її брат Невiглас-Ледащо. Дуже популярнi чаклуни, найбiльше дiтей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дiтям калiчить… Ну, на сьогоднi, думаю, досить. Гарнi ви хлопцi, сподобалися менi. Сподiваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарiвнi окуляри якiсь добрi чародiї дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарiвнi окуляри, ми зможемо з вами спiлкуватися. Бо ж у вашому реальному свiтi, у Посейбiччi, ми з моїм коником-поником Лiтайком невидимi. Як придумаєте якусь цiкавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепiть чарiвнi окуляри – i я одразу з’явлюсь. Тiльки пригода мусить бути обов’язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тiльки такi пригоди я люблю… А тепер рушаймо назад!

I знову коник Лiтайко знявся у небо. I полетiв із шаленою швидкiстю. I знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний лiтак долає звуковий бар’єр. I небесна блакить враз стала ясною, свiтлою i прозорою, i незчулися ми, як опинилися бiля мого балкона. Перелiзли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, i вiн одразу зник, став невидимий. А в руцi у мене опинилися чарiвнi окуляри з двома скельцями…

– От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! – захоплено вигукнув Ромка.

– I говорити нiчого! Супер! – сказав я.

Пригода дванадцята

Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський

Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.

– От класний Козачок Ґулька! – казав Ромка, – А коник-поник Літайко який!

– А пернач-ґулінабивач! – підкидав я.

– Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? – чухав потилицю Ромка.

– Не знаю, – зітхав я. – Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! – знову зітхнув я. – Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!

– Який гріх? – спитав Ромка. – Вкрав щось? Чи вікно розбив?

– Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.

– Ну, давай-давай! Кайся! – усміхнувся Ромка.

– Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м’яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав… Першого ж дня пішов я на вигін. А там – жодного хлопця. Як потім з’ясувалося, у сільмаг привезли морозиво і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м’яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м’яч далеченько. Аж тут раптом з’явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м’яча в руки. Я подумав – забрати хоче, кричу: «Оддай!» А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м’яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м’яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! – кричу. – Оддай, дурень!» А він знову – ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, – кричу. – Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він – ні слова у відповідь… Нарешті він кинув м’яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши… А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач…

– Тю! – пхикнув Ромка. – І це весь гріх?… Подумаєш!..

– Еге! Подумаєш! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка…

– Тремтлива? – не зрозумів Ромка.

– Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, – пояснив я.

– Дуже ти, Їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! – сказав Ромка.

– Нічого ти, Ромко, не розумієш! – зітхнув я. – Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому поводився…

– Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? – примружився Ромка. – Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може… Ой! Ой!

Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:

– Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю… Я все чув, Васю, що ти казав пpo свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!

– Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.

– Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! – мовив Козачок Ґулька.

– Ні-ні! – вигукнув я. – Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.

– Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай… Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! – мовив Козачок Ґулька.

Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку – такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.

– Чого, Васю, задумався? – спитав Козачок Ґулька.

– Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? – прохально мовив я. – Хай би й він…

– Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!

І враз я відчув, що в руці в мене вже не одні, а двоє окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо.

– У Потойбіччя летимо! – сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з’явилися сині дерева, сині будинки, синя трава… Ми прибули у Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники – по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.

– Ту т живе чарівник-годинникар Мить