Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

лише читали в оригіналі та перекладали в Києво-Могилянській академії, колегіях, братських школах, гімназіях, але й писали на її основі поетики латинською мовою[169]. Багато посилань на неї є у працях Г. Сковороди. Однак з погляду психоаналізу символічне пригадування загибелі «Трої нептунської» містить для України архетипну таємницю. Про архетипну сутність державницької Трої свідчить семантика її назви, яка символізує троїсту природу метафізичного коду. Український Тризуб як Золоте (Сонячне) Трисуття також відсилає до цього коду, його символізує архетип давньоукраїнського праотця — Трояна, який тримає три Сонця[170]. Сучасний дослідник В. Войтович, подаючи різні назви, що зберегли троїсту символіку в українській мові, пов’язаній з семантикою праотця Трояна, посилається й на відому в давній Україні книгу «Знамення місячне і сонячне, як три бувають сонця»[171]. Ймовірно, Троя з її провідним героєм-державотворцем у пророчому видінні Котляревського асоціювалася з епохою українських предків. У зв’язку з цим варто зіставити Трою грецького автора Гомера, Трою римського поета Вергілія з Троєю Котляревського. Не можна не враховувати, що Вергілієва «Енеїда» є тенденційною літературною переробкою: власне гомерівський (національний) Текст був основою для розбудови потужнішого за епічним масштабом — імперського вергіліївського пост-Тексту. А Котляревський здійснив національну деконструкцію з метою повернення до первісного Тексту.

Вперше про загибель Трої згадав Гомер, щоб утвердити грецький народ у непевній для нього сучасності. Його «Іліада» була написана через 150 років після зруйнування Трої і «сотворила велике пригадування», поставши також як «перша історія народу мертвого»[172]. Троянська війна з утратою незалежності Трої була зображена Гомером відповідно до античних міфологічних епопей, тобто у двох світах — національно-історичному, якому відповідають дії героїв, і метафізичному, якому відповідають дії богів. Цю характерну для античного пізнання «подвійну причинність» успадкують романтики. Тому в дискурсі романтичного пізнання події пов’язані між собою як явища поцейбічного світу, а з другого — «вбудовані в невидимий потойбічний світ чи навіть „світи“, що „паралельні“ цьому, нашому»[173]. Відповідно усе, що існує в цьому світі, ставало знаками, символами іншого світу (потойбіччя).

Троя в зображенні Гомера символізувала помежів’я між освіченою Європою і варварською Азією, й виражала слухняний Зевсу народ, патріархальну селянську (консервативну) родинність, що схиляється до монотеїзму. «Патріархальність, властива всьому західному Сходу, — писав М. Гнєдич, — очевидна і в житті, й в образі управління багатьох племен, в Іліаді зображених, але найбільше з усіх у троян: царі їх ще самі пасуть стада; Пріам у своєму сімействі важливіший, ніж глава сімейства: отець багатьох синів, він і царську славу свою засновує на обширній родинності; піднесений глибокою повагою, яку діти до нього виявляють, він їх і отець, і деспот; вони бояться його; батьківська воля для них абсолютна. Сам Зевс, що, як правило, відокремлений у своєму царстві на Іді, але, появляючись серед грому і блискавок, сприяє роду людському… й часто підтримує одного прадіда проти іншого…. є таким богом сімейства, як Ієгова в історії праотців»[174].

Головною фігурою переслідування старосвітських патріархальних троянців у Гомера є Гера, дружина Зевса, яка затято прагне, щоб ім’я і мова троянського народу безслідно зникли. Відповідно до такого імперського і модерного «феміністичного» надзавдання троянці мають бути змішані з латинами і втрачені в історії назавжди. Але Зевс не хоче губити Трою. Тому Гера, щоб проявити потужну силу деструктивного впливу, спокушає Зевса на Іді, запалює його хіть і усипляючи в своїх обіймах[175]. Хоча Зевс як повелитель безсмертних і смертних, прокинувшись від гніву, запевняє богів, що їм не під силу стягнути його з Неба[176], але перемога греків над троянцями означає торжество Гери, здійснення «генідного» матріархального бажання на противагу бажанню «патріархальному», представленому Зевсом та Аполоном, які симпатизують троянському племені Анхіза. Перемога Гери адекватна перемозі модерного імперського політеїзму над патріархальним старосвітським троянівським монотеїзмом. Греків представляє освічений політеїзм, що розпалює їх імперські амбіції. Оскільки Гомер мав прославити греків, це означає, що він мав продемонструвати перевагу грецької мужності над троянською. В «Іліаді» грецька мужність раціонально виважена, зміцнена організаційним військовим мистецтвом, тому вона перемагає троянську силу і хоробрість, адже та не має конкурентоспроможного військового упорядкування і достатнього знання. Про це сигналізує психологічна поведінка воїнів: троянці емоційні й романтичні, у бій вступають одержимо, греки воюють спокійно і розважливо. Отже, перемога у Троянській війні мала тенденційно символізувати «торжество освіченості над варварством, Європи над Азією»[177]. Завдяки бездоганному опису військової тактики Гомер став улюбленим письменником культурних політиків, учителем військової і політичної мудрості. У 1826 р. після «низької» «Енеїди» І. Котляревського М. Гнєдич переклав «високий» текст «Енеїди» Гомера, присвячуючи його російському імператору: національний за своїм пафосом Гомерів твір мав стати повчальним твором для російських царів і народів-переможців[178].

Напередодні пришестя Христа видатну імітацію грецького епосу часів Троянської війни здійснив Публій Вергілій Марон, якого вважають пророком і провісником християнства[179]. Історію загибелі Трої він використав для прославлення Римської імперії. При співставленні епосу Гомера й епосу Вергілія помітна відмінність світобачення поетів, пов’язана з національними та імперськими цінностями: «Світ Гомера — тісний, обжитий, в кожній дрібниці відчутний світ давньогрецької общини, світ Вергілія — нескінченно розсунутий, ускладнений, а від цього незбагненний і чужий світ всесвітньої держави»[180]. Відповідно до розширеного космосу, адекватному імперському простору, трансцендентний світ віддаляється від світу людей, тобто воля богів стає незрозумілою їм, адже відчутно втрачається контакт з божественною матрицею. Саме цю сутність імперського простору (через втрату зв’язку з божественним) передає Вергілій, маючи надзавданням зміцнення цього зв’язку з допомогою образу видатного троянського сина-героя, що уособлює державницький код як надійний зв’язок з божественним батьківським світом.

Вергілій жив при імператорі Августі, який прийшов до влади після століття виснажливих громадянських воєн. Щоб підвищити авторитет принцепса, Август велику увагу приділяв організації громадської думки, а відповідно літературі, яка мала прославити його діяльність і пропагувати імперські цілі. Провідником римської політики був радник імператора, посередній поет, але здібний організатор Гай Меценат, якому вдалося зібрати навколо себе літературний салон з найталановитіших фігур — епіка Вергілія, лірика Горація, драматурга Варія, які витворили аристократичний проект римської літератури. Усвідомлюючи значення міфу для масової свідомості як засобу зміцнення Римської імперії, імператор Август намагався породичатися з троянцем Енеєм, щоб довести своє божественне походження. Тому «Енеїда» Вергілія — це «не історія, а міф»[181]. Еней у ній зрікається троянської сутності заради імперської римської мети. Самозречення і смирення перед богами веде його до Італії, де нібито боги призначають йому почесну місію — стати праотцем римського народу. Головною рисою державотворця Енея є абсолютне підкорення індивідуальної волі