Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

У Стрільчуків розмірно не багато змінилося. Будинок, що в ньому жили, стояв цілий, і вони були живі та не пошкоджені. Бракувало, однак, свіжих харчів, не стало швидко світла в місті, а за хлібом і молоком доводилося стояти в черзі, як і по воду.

Найбідніший з усіх був Бицьо. Про м’ясо в тому часі й мови не було. Інколи тільки на яку годину відчиняли склепи, щоб постачити людності хліб чи чогонебудь трохи сухого. Та поза м’ясом рішуче котик нічого не їв. Мабуть, не привик вважати за харчі все інше, що не було м’ясом.

Маючи тепер більше часу, Віра сідала біля Биця та старалася переконати його, що хліб з товщем, молоко, чи який інший харч, смакують теж добре. Та її зусилля були даремні: Бицьо пробував вправді молока, але воно шкодило йому. Хліб був для нього чимось зовсім неправдоподібним і не їстивним. Він і не доторкав його. Через декілька днів він ослаб, його шерсть змиршавіла. Великими очима, повними голоду, він дивився раз на свою господиню, то знову на Зоську, що завжди годувала його, і не відзивався. В його очах була німа скарга, докір і голод.

— Я не можу дивитися на нього! — плакала Зоська — досить нам зле, але то німина. Він не розуміє, чому ми не даємо йому їсти, він навіть поскаржитись не вміє. Але я не можу знести погляду його очей!

Віра вийшла на вулицю й побачивши вояка, стала його просити, щоб продав їй або подарував м’ясну консерву. Виміняв їй за цигарки. Зоська посікла пару кусків консервованого м’яса і вимішала з картоплею так докладно, щоб Бицьо не міг розділити. З’їв, не хапаючись.

— Зле ми навчили кота, — говорив Стрільчук, слухаючи Віриної журби. — Хто зна як довго потриває війна й чим ми його годуватимем?

— Ти знаєш, він був такий хворий, що ми були раді, що він загалом щось їсть. Пригадуєш собі, як він нічого не їв, гарячкуючи в перший час хвороби. Щойно, коли йому трішки покращало, він з'їв трохи сирого м'яса — зовсім певно воно його підкріпило.

А війна продовжувалася. Стрілянина майже не вгавала ні вдень, ні вночі. Як тільки повітря стрясав гуркіт літаків, чи теж свист набоїв, Бицьо дивився настрашеними очима на небо й швидко ховався під ліжко. Він передбачував небезпеку й чекав її згори, з повітря.

— Як він розуміє, що таке небезпека? — дивувалася Зоська. — Він же ніколи на вулиці не був, не бачив убитих, ані ранених, не знає, що таке літаки, ані бомби. Проте боїться їх так, як людина!

Так, звірята інстинктом передчувають лихо й смерть. Багато дечого розуміють краще, як люди. Вони передбачують бурю, зміну погоди, а нераз читаємо, що чують заздалегідь смерть. На селі люди розповідають про те, як пес виє, сова кричить, кіт втікає від хати, де має бути мрець; щурі покидають тонучий корабель.

Смерть царила в місті. Останні дні й ночі гарматний вогонь не вгавав. Коли вже набої падали густо, Стрільчуки вирішили, що треба їм все таки зійти в підвал.

В одній клітині в підвалі Стрільчук поклав скриньки, що в них звичайно була картопля, вимостив трохи якимись килимами та зробив так лежанку для своєї сім’ї.

— Щурі й сморід — сказав Юрко, з цілим спокоєм вмощуючись на лежанці. Потім позіхнув декілька разів та зараз же й заснув.

Віра й Зося й собі стали дрімати. Але Стрільчук і Бицьо не знаходили собі спокою. Господареві здавалося, що він душиться. Він що хвилини вставав, ходив по підвалі та старався дістатися до віконця і хоч трохи дихнути повітрям. Ще більше занепокоєння виказував Бицьо. Його шерсть їжилась, очі світили тривожним вогнем. Всупереч звичаєві, він не сидів біля Віри, тільки покинувши її, шукав виходу з підвалу. Найшовши східці, він пішов ними та сів біля дверей. Тому, що ніхто йому не відчиняв їх, він зараз же вертався до своїх господарів та наче просив їх, щоб відчинили двері. Було дивно, що він так непокоївся в підвалі, куди прецінь інші коти ходять на лови.

— Підемо нагору, Бицю, — говорив до нього Стрільчук, — я так само, як і ти, не можу сидіти під землею. Хай вже діється, що хоче: коли вмирати, то вмираймо в хаті.

Використавши те, що знеможена сім’я заснула, Стрільчук подався тихцем нагору. Бицьо йшов з ним нога в ногу. В хаті Стрільчук поклав собі матрац в комірці, що була оподалік від вулиці та не мала вікна, й примостився на ньому. Бицьо ліг біля нього та притулився тісно до його боку.

— Ти покинув свою панцю, котику — говорив до нього Стрільчук, — але я бачу, що у тебе такий самий страх перед підземеллям, як і у мене. То вже будемо тут, хай буде, що буде.

Ще декілька діб була стрілянина, а потім на місто налягла зловісна тиша. Аж одного дня її сполошили вужівниці танків, що на них большевицька армія в'їхала в місто. В місті настала, отже, нова влада.

У Стрільчуків усе змінилося. Вони повсякчас мусіли бути поза хатою. Праця і совєтське «перевиховання» забирали їм увесь час і силу.

Змінився роками узвичаєний, утертий домашній лад: господині ніколи не було в дома, ніхто не обідав, кожний їв щось на місці своєї праці чи