Читати книгу - "Чорний альбатрос"

— Гарний улов.

— Та що з вами! Ви що, не розумієте людської мови? Я нікуди не втечу. Випустіть мене зараз же! — наказала Марика.

— Ти й так не втечеш, — похмуро зауважив горець.

Марика зрозуміла, що сперечатися марно. Вона стислася в грудку, щоб зробити удари не такими відчутними, але від гострих каменів неможливо було врятуватися. Марика не знала, коли все це закінчиться. Вона вже не міркувала, де вона й навіщо. Залишився тільки біль і нові удари об камені.

Нарешті все припинилося. Марика відчула, як пута послабли. Дівчинка відкрила очі. Її притягли в печеру. Незважаючи на ясний день, тут панував напівморок.

— Пити, — попросила вона, і її свідомість знову затьмарилася.

Відчувши на обличчі бризки води, Марика отямилася. Вона лежала на тапчані. Над нею схилилася жінка з таким самим грубим і суворим обличчям, як у чоловіків. Жінка піднесла Мариці до губ флягу. Дівчинка жадібно припала до води. Вона не встигла втамувати спрагу, як флягу забрали.

— Прочухалася, — з полегшенням сказала жінка й накинулася на чоловіків, що притягли Марику.

— Недоумки! Ідіоти! Ви ж могли забити її до смерті! Що, схотілося до ідола? — викрикувала вона, даючи чоловікам дубця всим, що потрапляло під руку.

Марика із вдячністю дивилася на свою рятівницю. Вона була впевнена, що всі муки залишилися позаду. Дівчинка прикрила очі. Усе тіло боліло. Марика поринула в забуття. Опам'яталася вона від гучного стукоту. Дівчинка не відразу зрозуміла, куди вона потрапила й що відбувається. Її підхопили й понесли з печери.

День був теплий і дуже сонячний. Опинившись на повітрі, Марика з майже дитячою радістю підставила обличчя вітерцю. Він пестив прохолодою її щоки й грав пасмами волосся.

Троє тубільців відчайдушно били у величезні тамтами. Бій барабанів складався у своєрідну музику. Ритм заворожував, і ті, хто зібрався, притупували й приплескували в такт. Усе плем'я стало в коло, Марику вштовхнули в середину.

Ноги в неї підкосилися. Вона б упала, якби її не підтримала жінка, що дала їй напитися. На вигляд вона не поступалася силою чоловікам.

Зі спини її мускулисту фігуру з міцними біцепсами можна було переплутати з чоловічою.

— Стояти можеш? — суворо запитала жінка, коли Марика нарешті знайшла рівновагу.

— Так. Спасибі,— сказала дівчинка.

— Спасибі? За що? — зачудувалася та.

— За твою доброту.

Серед тубільців пролунали смішки й шепотіння:

— Лія добра… Справжня добрячка…

— Стуліть пельки! — прикрикнула на них жінка, яка явно була тут проводиркою.

Уперед виступив юнак, чий атлетичний торс вкривала леопардова шкура.

— Ліє, навіщо ти нас затикаєш? Хіба ми прийшли сюди не за тим, щоб повеселитися? — з викликом запитав він.

У руках у жінки де й узявся ніж.

— Кому тут ще весело сміятися наді мною? — запитала Лія, зі злостю витріщившись на сміливця.

Він відвів очі, а проводирка нагородила поглядом тих, хто зібрався. Ніхто не вимовив ані слова. Барабанщики продовжували відбивати ритм. Розмірений перестук заворожував. Усі, наче нічого й не сталося, знову почали притупувати в такт.

— Ведіть! — наказала проводирка.

Коло розступилося, і в нього стусанами вштовхнули горців, які притягли Марику до печери. В руках вони тримали грубо збиті носилки, вистелені шкірою. Обличчя чоловіків зберігали колишній, суворий вираз, але в очах з'явився зацькований і водночас озлоблений погляд, як у пійманого звіра.

Горці поставили носилки біля проводирки. Лія оглянулася на Марику.

— Сьогодні твоє свято, — сказала вона й кивком наказала зайняти почесне місце на носилках.

Не знаючи місцевих звичаїв, Марика не наважилася запитувати, куди її збираються нести. Вона покірно сіла на носилки.

Горці попрямували нагору по широкій стежці. Попереду йшли барабанщики. Задаючи ходу темп, вони продовжували бити в барабани, підвішені через плече на широких ременях. Слідом несли носилки з Марикою. За ними прямувала Лія, а далі рухалася решта одноплемінників. Корячись ритму, вони безперервно пританцьовували в такт чітким ударам. Місцями стежка звужувалася, і тоді подорожани ставали ланцюжком, один за одним, але навіть на кручі ніхто не припиняв свого простого танцю.

Марика судомно вчепилась у поперечини носилок, намагаючись не дивитися вниз. Від висоти перехоплювало дух. Дівчинка воліла зійти з носилок і йти пішки, але боялася порушити звичай горців і тим самим скривдити їх.

За черговим поворотом дороги очам Марики відкрився залитий сонцем майданчик. Він був пласким і доволі просторим, щоб на ньому вмістилося все нечисленне плем'я. З одного боку майданчика височіла гранітна скеля, біля якої буяли зарості рододендрона, рясно посипані біло-рожевими квітами. З іншого — зяяла прірва, а за нею відкривався гірський пейзаж надзвичайної краси.

Далеке пасмо тонуло в серпанку. Його покриті снігом вершини були як хмари: настільки ж легкі й повітряні. На найближчих схилах росли маслинові дерева. Згори вони були схожі на кругленьких зелених ягничок, що розбіглися по долині. Картина виглядала заспокійливо, і тільки рівномірний перестук барабанів додавав тривожну ноту у спокій, що панує тут.

Процесія попрямувала до скелі. Сонце висвічувало злами граніту, і від цього здавалося, наче на кам'яній стіні висічений величезний суворий лик. Сама скульптор-природа попрацювала над цим портретом. Його риси були чимось схожі на грубі обличчя горців.

Барабанщики поклали тамтами на землю і