Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

— Зостаньтеся з нами, дотторе да Кукан, це покидайте нас, — казав Петрові капітан Еміліо, і його очі волого блищали, а голос тремтів від хвилювання. — Ви не пошкодуєте, бо наша комерція широка, розмаїта й прибуткова, а я прийняв би вас до паю, ніби члена нашої родини. І забудьте про те, що я спочатку був грубий з вами й хотів кинути вас у море: я тоді був під владою своєї пристрасті, тобто жадоби, як я зі скрухою признаюся, і не знав, що чиню.

Петр відказав терпляче й лагідно, наче норовистій дитині, що не сердиться на нього, але задовольнити його бажання не може, бо його життєва місія не в тому, щоб заробляти гроші. Якби йому йшлося тільки про гроші, він уже давно жив би, як Крез, найбагатша людина в світі. Але він простує до чогось зовсім іншого: а до чого, сказати капітанові не може — хоч би тому, що капітан просто не повірить. І тому він, П’єтро да Кукан, мусить держатися свого первісного прохання: нехай капітан візьме від нього п’ятсот цехінів і довезе його до Марселя, а там дозволить йому зійти на берег.

Капітан Еміліо знову почав піддаватися згубній силі своїх пристрастей, бо його лице, очищене від бородавки, потемніло, а очі стали несамовиті.

— А що як я затримаю вас на «Венеції» силоміць? — спитав він.

— Можете, — відказав Петр. — Але користі з цього вам не буде, бо тоді я для вас і ваших хворих і пальцем не ворухну.

— А я вас, дотторе, кину акулам, — сказав капітан ще під владою своєї пристрасті,

— І це ви можете, — відказав Петр. — Але запевняю, що прокляття, яким я вас тоді покараю, не буде вам на користь і стане тим згубніше, що його не буде кому зняти з вас — адже я помру.

І гостро подивився в очі капітанові. Той видимо поблід, тобто на його смаглявому сицилійському виду біля перенісся проступили зеленаві плями, і опустив погляд.

— Ну, коли ви, дотторе, інакше не згодні, хай буде по-вашому. Давайте сюди тих п’ятсот цехінів, що ви мені накидаєте, і ми розпрощаємось у Марселі як добрі друзі.

Не варто сушити голову, чи капітан Еміліо справдив би свою обіцянку, чи ні, якби не сталося те, що сталося: коли добропорядна «Венеція» після довгого плавання — бо вона раз по раз заходила в якісь непевні, відомі лиш утаємниченим пристані й скрізь щось вантажила, вивантажувала, перевантажувала, — нарешті доплуганилася до острівців Помег і Ратонно, а проминувши їх, плавною дугою звернула до марсельського рейду, військовий дозор біля церкви Нотрдам-де-ля-Гард, високо над містом, оголосив про її прибуття пострілом з гармати, і як тільки вляглась луна, від пристані відчалив і поплив до «Венеції», що, згорнувши всі вітрила, рухалася тільки з розгону, човен французької військової сторожі з трьома морськими піхотинцями на веслах та стерничим-сержантом. А коли та шлюпка наблизилась до «Венеції» на відстань голосу, сержант підніс до губів рупор і зачитав з офіційного паперу офіційне оголошення такого змісту:

— Уряд його величності короля Франції Людовіка Тринадцятого доводить до відома всіх французьких громадян, а також підданих інших країн, які прибудуть до Франції чи до французьких вод, що призначено нагороду в десять тисяч золотих дукатів за повідомлення, яке допомогло б спіймати злочинця на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан, чи по-італійському П’єтро Кукан да Кукан, який винен в убивстві превелебного кардинала Гамбаріні й тепер нібито прямує до Франції. Підписав його величність король Франції Людовік Тринадцятий.

Коли сержант дочитав до кінця, на судні запала тиша, бо всі моряки, що юрмились на палубі, отетеріли, а не тільки Петр, що вже готувався вибратись у широкий світ і вживати дальших заходів до порятунку людства. Тепер він був приголомшений новим провалом усіх планів і надій, отож знову, як уже не раз у житті, просто не знав, що йому діяти. Але отетерів не сам Петр, а й капітан Еміліо, його кузени та небожі й інші матроси біля шкотів і рифів. Поспіль бандити, вбивці й насильники, вони почували міцно вкорінену, виплекану за багато поколінь відразу до законів, влади й судів, а тому запродатись поліції та жандармам, стати донощиками здавалось їм найпідлішою з усіх підлот. Це один бік справи, який був на користь Петрові. Та з другого боку, всі ці люди, хоч любили знатися з нечистою силою, були дуже побожні, перейняті палкою любов’ю до діви Марії й пошаною до хреста, до мощей святих, до храмів, свяченої води і всіх церковних атрибутів — ну, і звісно, до всіх представників духівництва від наймізернішого сільського священика аж до найсвятішого отця в Римі, а тому, як почули, що правосуддя розшукує дотторе П’єтро да Кукана за вбивство не звичайної людини — за це б його ніхто не осудив, — але кардинала, і то справжнього, тобто італійського, вони були вражені й шоковані, і це почуття надавало їм права виказати Петра, не докоряючи собі: адже вбивство справжнього кардинала — це зовсім не те, що звичайне вбивство, це щось куди гірше, це блюзнірство, зневага величі божої. Одначе вони не важилися зробити це, бо дуже боялися диявольських очей дотторе, якими той міг зурочити їх на смерть або обернути в соляні стовпи, що ними вони й так уже наполовину стали. Тому вони тупцювались нерішуче й дивились на свого капітана, чекаючи, як поведеться той.

Капітан Еміліо, звичайно, стояв перед тією самою дилемою, одначе він, як освічений богослов, не так глибоко, не так щиро поділяв їхні простацькі сумніви, а крім того, був безмірно захланний, одержимий мамоною, тож і дав себе захопити пристрасті, що, як ми вже знаємо, обмежувала його здатність вільно судити; і він щодуху закричав згори у відповідь сержантові:

— Той П’єтро да Кукан тут, у наших руках, заберіть його!

— Chouette, on у va, — сказав француз-сержант, що означало приблизно: «Чудово, зараз прибудемо!»