Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

Давно помітили мудрі люди, що коли навмисно шукаєш пригод, вони трапляються якось неохоче. Але варто перейнятися жаданням вічного спокою, як несподівані події, котрі за ближчого розгляду виявляються банальними неприємностями, роєм закружляють навколо твоєї персони. Я завжди вважала цей принцип логічно виправданим (якщо ти відмовляєшся самостійно створювати собі труднощі, суворий педагог-доля змушений силоміць тебе годувати задачками підвищеної складності), але трохи жорстоким.

— Помиляєтесь, — холодно відповіла я.

— І все-таки я наполягаю, що ви — це ви. Пройдімо зі мною, будьте ласкаві. Пан Ожигов бажає поговорити з вами.

Чоловік трішки відгорнув полу піджака, ніби ненароком показуючи, що озброєний. У мене в грудях неприємно защеміло. «Навряд чи він зважиться стріляти на людній вулиці, — майнуло в голові. — Хоча, пістолет може бути з глушником…»

— Іншим разом, сьогодні я не так убрана, як годиться для настільки важливої зустрічі.

Я швидко натисла кноку склопідіймача. Дурепа! Слід було спочатку заблокувати двері.

Озброєний чоловік з награною галантністю розчинив дверцята «Форда» й цілком однозначним жестом застромив руку за відлогу піджака, мовчки показуючи очима на вхід. «Хотіла потрапити до фірми і познайомитися з Ожиговим ближче? Ось. Маєш», — глузував хтось усередині. Ну не могла ж я сама собі зізнатися, що налякана та підкоряюся цьому джентльменові просто тому, що не бачу іншого виходу!

Він ішов позад мене, на сходинку нижче.

— Нам аж нагору, — весело кинув мені з глузливою чемністю в посмішці. — На нижніх поверхах звичайні співробітники. Керівництво сидить вище.

Розмірене постукування моїх підборів глушило скажене серцебиття. Ліфта в цьому під’їзді не було. Нарешті той, хто мене супроводив, зупинився й натис кнопку дзвінка однієї з квартир. З переговорного пристрою навіть не запитали, кого він привів. Очевидно, на мене тут уже чекали. Мда… Таємничий Хтось, схоже, вирішив запобігти будь-якій загрозі з мого боку, не чекаючи подальшого розвитку подій. Кривдно. Адже я так і не встигла завдати цьому Ожигову анінайменшої шкоди… Сумно страждати нізащо.

— Почекайте тут.

Дебелий охоронець у однострої, що сидів у холі, пильно дивився на мене.

— У мене щось не так із зачіскою? — поцікавилась я.

— Наказано ока не спускати, от і спостерігаю, — цілком дружелюбно відповів здоровань.

— Ніколи не думала, що доживу до часу, коли чоловіки будуть задивлятися на мене лише з наказу, — нервово мовила я і полізла в сумочку.

Однак сумка блискавично опинилася в руках охоронця. Я навіть не цілком усвідомила, що відбулося. Просто здоровань раптом виявився за міліметр від мене, спритно надавив на зап’ясток і вилучив мою останню надію на порятунок.

— Ви що? Я просто пудреницю хотіла дістати, — збрехала я, подумки звинувачуючи себе в кінцевій стадії дурощів. Невже не могла непомітно дістати стільниковий ще в під'їзді?

— Попросите мене, я вам дістану. Звідки мені знати, може, у вас зброя там зберігається…

Я безглуздо замахала віями, мовчки відвернулася, демонструючи неймовірне обурення. Сказати по правді, навіть не знала, чи є пудрениця в моїй сумочці.

— Можете заходити, — за кілька хвилин галантний наглядач розчинив переді мною двері кабінету Ожигова.

Живцем Павло Олександрович справляв зовсім інше враження, аніж на фото. Просто вражаюче змінює людину вимушена статичність фотографії! У житті Ожигов був маленьким, неймовірно рухливим чоловічком; вираз його цілковито гротескного обличчя постійно змінювався. Грізного вигляду, що його мало це обличчя на знімку, в житті неможливо було сприймати серйозно — він здавався надто кумедним. Чоловічок стояв у самім кінці довжелезного столу для переговорів, нависаючи над якимись паперами, і всім своїм виглядом виказував страшенне невдоволення.

— Значить так, дівчино, — голосно почав він і навіщось почав активно ворушити кожним м'язом обличчя, — я людина заклопотана, тому розмова буде коротка!

Весь мій страх блискавично розвіявся. Павло Олександрович, незважаючи на коротку стрижку і квадратну щелепу, здавався людиною аж надто добросердною. По-дитячому повні губи й зовсім лагідні очі доповнювали картину, робили його неймовірно схожим на персонажа якогось диснеївського мультика.

— Мені не подобається підвищений інтерес до моєї персони, — заявив він і грізно звів свої волохаті брови до зарослого волосом перенісся. — Ні ваш, ані цього вашого дружка!

Я насторожилася. Невже про Шурика тут теж відомо?

— Крім того, мені не подобається, що причина вашої поведінки абсолютно незрозуміла! Будьте ласкаві все пояснити! Інакше я негайно здам вас у міліцію за візит до мого помешкання, куди я вас не запрошував.

Я зіщулилась. Оце то поінформованість!

— Вибачите, — я зважилася заговорити, — а звідки ви таке взяли?

— Запитання тут ставлю я! — Ожигов обома кулаками вдарив по столі і захоплено присвиснув, відслідковуючи траєкторію польоту кулькової ручки, що підстрибнула від удару. Я ледве стрималася, щоб не розсміятись, до того комічно він при цьому виглядав. — Моя хатня робітниця докладно описала вас. Вона — баба розумна. Заходила до п'ятої квартири після того, як ви пішли. Не мешкаєте ви там. І ніколи не мешкали… Навіщо до мене приходили?

— Подивитися, — кволо озвалась я.

— Знайшли собі музей! Мені від вашої братії скоро взагалі не буде куди сховатися! Тут бандити, злодії навкруги, авто он подароване, викрали… А я мушу сили на оборону від журналюг витрачати…

Так… Значить, Ожигову про мене доповіла Юлія Георгіївна. Поквапилася сповістити, що журналісти полювання розпочали. Гідна пошани, скажу я вам, відданість з боку звичайної операціоністки. Чи то Ожигов і справді її так часто шоколадом підгодовує,