Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

Радянська делегація — двадцять п’ять посланців столиці України, — їхала в Японію з почесною і водночас відповідальною місією — провести традиційні Дні Києва в місті Кіото. На аеродромі нас зустрів представник Аерофлоту, запросив усіх пройти до автобуса.

— Від Наріти до Токіо, — сказав він, — близько сімдесяти кілометрів. Отже, зустріч із столицею Японії, якщо не буде автомобільних пробок у дорозі, відбудеться через півтори-дві години.

По завершенні митних формальностей, які тривали досить довго, ми рушили до стоянки машин. В аеропорту — сила-силенна поліцейських: стоять майже на кожному кроці — білий ремінь, гумова палиця, рація, широко розставлені ноги, суворий, недовірливий погляд. Про причину такої пильності ми скоро довідалися.

Річ у тім, що напередодні відкриття аеропорту відбулися масові демонстрації протесту селян, які проживають у селах поблизу Наріти. Їхнє невдоволення було викликане тим, що для будівництва великого аеронавігаційного комплексу уряд за безцінь вилучив у місцевих жителів чималі земельні ділянки, які в Японії ціняться буквально на вагу золота. Боротьба селян не мала успіху: аеропорт, який нині приймає найсучасніші повітряні лайнери з усіх куточків планети, з кожним роком розбудовується.

Однак протести мешканців Наріти не вщухають. У жорстоких сутичках між населенням і поліцією не раз лилася кров, палали машини представників влади, горіли бульдозери будівельників. П’ятеро вбитих, кілька тисяч поранених — такий результат багатолітньої боротьби в Наріті.

Майже зразу ж після відкриття Наріти, восени 1978 року, тобто в час нашого перебування в Японії, довкола аеропорту знову створилася грозова обстановка. Тисячі поліцейських на бронетранспортерах водою з брандспойтів розганяли демонстрантів, що продовжували боротися за свої знехтувані права.

Місцеві жителі, що виступають за закриття аеропорту, об’єднуються в товариство захисту навколишнього середовища, залучають до своїх лав усіх, хто підтримує їхні інтереси.

Тому так неспокійно у колись патріархальній Наріті, тому так радісно зітхаєш, подолавши перший кордон поліцейських на трасі аеропорт — Токіо. Проте, виявляється, радіти стрімкому бігу автобуса, що вирвався на автостраду, рано. Минає кілька хвилин, і машина знову скрегоче гальмами: цього разу її зупиняють уже не поліцейські, а “грошові” кордони. Шосе належить приватним підприємцям, за проїзд треба платити, машину через кожні тридцять-сорок кілометрів зупиняють. Плата на різних дорогах різна, але скрізь досить висока, тому кожна подорож по дорогах Японії обходиться недешево.

…Під’їжджаємо до Токіо. За вікнами автобуса миготять маленькі будиночки, що туляться один до одного вздовж траси.

Для житла рядового японця характерна сувора раціональність: воно здебільшого вважається лише нічним притулком господаря, який працює з раннього ранку до пізньої ночі. Бідняцькі халупи наскрізь просякли важкими затхлими випарами, запахами соєвої олії, на якій токійці смажать рибу. Тісні вулички сповнені галасом дітлахів, що ліктями відвойовують собі кожен метр, аби пограти у м’яча чи пострибати із скакалкою.

Це передмістя Токіо, одного з найбільших міст світу, міста-велетня, де дивно поєднуються хмарочоси наймодернішої архітектури і злиденні халупи.

Столиця Японії сяє по-східному яскравими барвами, вирує потоками машин, що мчать то на рівні третього-п’ятого поверхів, то в підземеллях — по вузлах переїздів, що обвивають, мов гігантські гадюки, багатоповерхові або приземкуваті квартали міста, головними повітряними воротами якого стала сповнена тривоги і неспокою гавань велетенських повітряних кораблів — Наріта.

Дощ лив мов з відра, але підступна токійська спека, що не спадає навіть уночі, стала немовби ще дужча. Крізь рухому плівку, яка налипала на лобову шибку мікроавтобуса, що віз нас до одного з найвіддаленіших куточків японської столиці, було видно лише білі стрілки поворотів на асфальті та вогники легкових автомашин.

…З незвички стає моторошно, коли мчиш по токійських трасах. Транспортні естакади, які перетинають місто в усіх напрямках, давно вже не примха тих, хто прокладає нові магістралі Токіо. Це наполеглива вимога часу, породжена дедалі більшою дорожнечею на землю, на кожен клаптик поверхні столиці острівної держави, десятків її великих і малих міст.

Надзвичайна інтенсифікація руху, спричинена жорстокою конкуренцією, характерною для капіталістичного світу, а надто для країни, що в повному розумінні страждає від тісноти, породила тут багатоповерхові автошляхи і залізниці. Мільйони машин не тільки вкрай забруднюють атмосферу, але й насичують її такою какофонією звуків, що людина не може довго витримати цей жах цивілізації.

У поїздах, автобусах, метро часто-густо можна побачити пасажирів, які, щоб хоч якось захиститися від вуличного шуму, мерехтіння різнотонових звукових “барв”, надівають на очі своєрідні шори — темні пов’язки, затуляють вуха спеціальними пробками. У такий спосіб японці хоч захищаються від впливу середовища. А от як жити і працювати за таких умов тим, у кого під і над вікнами вдень і вночі гуркоче безупинна транспортна річка?

Токіо, цей велетень кам’яних джунглів, де сам тільки шум може стати причиною непоправних захворювань кожного, хто прибуває з більш-менш “тихих” куточків Японії, вражає районами найрізноманітнішої забудови — від легких старовинних дерев’яних будиночків до сучасних хмарочосів на сорок-п’ятдесят поверхів. Місто весь час будується. Однак це цілком природне явище аж ніяк не поліпшує комфорту його жителів. Діловий, магістральний і малоповерховий житловий типи забудови переплітаються тут у такі непропорційні клубки, що важко охопити поглядом усе це нагромадження бетону, сталі, дерева. Райдуга різнобарвних ієрогліфів на рекламних щитах, автомобільні переїзди через залізничні магістралі, містки й місточки — через річки, метро, високовольтні лінії, світлові вивіски, підсилені електронікою запрошення до кіно, театрів, барів — усе це, звичайно, впливає на нервову систему токійця, і тому він намагається в міру своїх сил захиститися від впливу кам’яного хижака.

Словом, бути токійцем нелегко: місто з кожним роком росте і вгору, і вшир, встановлюючи своєрідні рекорди по насиченості мешканцями, по кількості автокатастроф, по всяких відхиленнях від норми. Один із таких рекордів— рекорд забруднення повітря — не раз обговорювався на різних урядових рівнях, проте користі від нього поки що мало.

В одному з районів Токіо, через який ми проїжджали, впало в око-табло, встановлене перед залізничною станцією. Воно фіксує наявність у повітрі різних хімічних сполук. Жахливі то цифри. Але й без табло відчуваєш, наскільки отруйним може стати для людини тривале перебування у такій “атмосфері”. За даними токійського муніципалітету, наприклад, наприкінці літа 1978 року в місті було зареєстровано понад двадцять випадків захворювань, пов’язаних із шкідливим впли: вом довколишнього середовища.

У незвичній для нас насиченості лівобічного руху транспорту здавалося, що перший же поворот чи в’їзд на естакаду неминуче скінчиться катастрофою. Але водій— наш земляк, що працює в одній із радянських установ у Токіо, — не просто майстер своєї справи, а справжній