Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

— На віки вічні…

— Перша…

— Пусте, — сказав Вітчим. — Одна Крихітка — одна безлика почвара.

І на мене нацькували одразу двох одержимих злом воїнів.

Якби ж то можна було розділити двох воїнів на кількість Крихіток, що вміщається в них…

У руках одного — сокира, прут із гачкуватими кігтями — у другого.

— Еге…

Навіть покурити не дадуть.

Вони кинулися на мене й зіткнулися лобами в тому місці, де мене вже не було.

Жахливе зіткнення.

— Б-Б-Б-АААХХХХХ!!!

Страшний удар, від якого здригнулося підземне склепіння.

Щити розлетілися на друзки.

На мить вони перетворилися на чотирирукого, двоголового велетня.

Цього було досить, аби я приземлилася позад них і сказала:

— Зараз вам трохи поболить, — я доторкнулася до їхніх спин і вигнала із них зло. Я вбила його ще до того, як воно впало на кін.

— Пусте, — сказав Вітчим.

— Гаразд, — сказала я. — Давай.

Він не встиг закінчити свою думку про те, що:

— Одна Крихітка та всього дві безликі почвари.

Вони виступили проти мене всі троє. Щити закинуто за спини, в руках — неймовірно довгі двосічні мечі.

— Ооооо!

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Вони розмахували мечами, немов божевільні, а мені довелося показати їм усе, на що я була здатна. Я викручувалася так, що аж дзеленчали всі мої амулетики та ланцюжки.

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Я навіть сама не знала, як приземлюся кожного наступного разу. Відштовхуючись руками, зроблю нове сальто, або впавши на спину, перекинуся й сплюну кам’яний пил, здійнятий ударом меча біля мого обличчя, — і знову перекинуся через голову.

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Еге ж, три — це таки забагато.

Їх вели почвари. Ними керували почвари. Крізь їхні очі дивилися почвари та розтинали повітря їхніми довгими мечами.

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Мимо! Мимо! Мимо!

Три закляклих переді мною мечі.

От аби побігти по них, мов по сходах, а потім — підстрибнути.

А тепер полічіть, скільки разів я обкрутилася навколо себе!

Нарешті я дісталась першого.

Тварюка вихопилася з нього й засичала, але я вбила її.

— Ще дві, — мовив Вітчим.

— Ще одна, — сказала я, бо в цю мить знищила другу почвару.

— Одна?

— Авжеж, — підтвердила я і вбила й цю.

— Мммммммм — як стогін ненависті.

Мені теж було б прикро, коли б хтось знищив те, що належить мені.

— Ти обіцяла повбивати всіх тварюк, — нагадав мені Чоловік-Пацюк. — Усіх, котрих він зуміє до нас заслати.

— Я пам’ятаю, — сказала я.

— Тоді рушай.

— Іду.

— Але щоб вернулася…

Цікаво, як ся має їхній цар, отой, що правив аж три тисячі літ?