Читати книгу - "Скорочено Війна і мир"

дуже тоненька, дивно-тоненька, чорноока дівчина у жовтій бавовняній сукні, пов'язана білим носовичком, з-під якого вибивалися пасма розчесаного волосся. Дівчина щось кричала, але, побачивши чужого, не глянувши на нього, із сміхом побігла назад". Несподівано князь Андрій відчув біль від того, що всі насолоджуються весною і радіють, а до нього нікому немає діла. Він подумав, що напевне ця дівчинка живе своїм, напевне безглуздим, але щасливим життям. Протягом дня він кілька разів бачив Наташу, яка веселилася між іншими, і мимоволі запитував себе, від чого вона так радіє. Ввечері князь Андрій довго не може заснути, йому було прикро, що він залишився у цьому маєтку. Він розчиняє вікно і наче вперше бачить чарівну весняну ніч у місячному сяйві. Випадково він чує розмову з кімнати, розташованої поверхом вище. Спочатку два жіночих голоси заспівали якусь чудову музичну фразу. Потім князь Андрій чує голос Наташі, яка у захваті від прекрасної ночі, говорить, що такої чарівної ночі ніколи, ніколи не бувало, що від щастя їй хочеться літати. Чомусь він чекав і боявся, що Наташа говоритиме про нього, але зрозумів, що їй немає діла до його існування. Звуки Наташиного голосу, її молодість і замилування життям так співпадали з весняною природою, що у душі князя Андрія "раптом піднялася така несподівана плутанина молодих думок і надій, які суперечили усьому його життю, що він, почуваючи себе не в силах усвідомити собі свій стан, вмить заснув". На зворотному шляху Болконський бачить той самий дуб, і це видовище вражає його. Старий дуб, "...розкинувшись шатром соковитої, темної зелені, млів, ледве колихаючись у променях вечірнього сонця. Ні корявих пальців, ні болячок, ні старої недовіри і горя — нічого не було видно. Крізь жорстку столітню кору пробилося із сучків соковите, молоде листя, так що вірити, не можна було, що цей старець породив його". "Так, це той самий дуб",— подумав князь Андрій, і на нього раптом найшло безпричинне весняне почуття радості і відновлення. Всі кращі хвилини його життя раптом у одну мить пригадалися йому. І Аустерлиц із високим небом, і мертве докірливе обличчя дружини, і П'єр на поромі, і дівчинка, схвильована красою ночі, і ця ніч, і місяць — і все це раптом згадалося йому". Князь Андрій розуміє, що в тридцять один рік життя ще не кінчене, що він повний сил і не повинний замикатися в собі і своїй самітності. Після цієї поїздки князь Андрій почав нудьгувати у селі, колишні заняття його вже не цікавили, він усамітнювався у своєму кабінеті, передумуючи всі свої думки, пов'язані з П'єром, славою, з дубом, красою і коханням. Андрій вирішує восени їхати в Петербург.

Князь Андрій приїжджає в Петербург у серпні 1809 року. У цей час . найбільш впливова і популярна особа у суспільному житті і політичному житті Росії — Сперанський. "Цього самого серпня государ, що їхав у візку, був вивалений, ушкодив собі ногу і залишався у Петергофі три тижні, бачився щоденно і виключно із Сперанським". Саме у цей час і готувалися найважливіші реформи, які мали змінити судове, адміністративне і фінансове управління Росії на всіх рівнях цієї влади. Сперанський мав великий вплив на государя у цивільних справах, Аракчеєв — у воєнних. Князь Андрій мав чин камергера, тому, повернувшись у Петербург після тривалої відсутності, з'явився при дворі. Імператор Олександр бачив його кілька разів, але навіть слова до нього не промовив. Князю Андрію завжди здавалося, що цар ставиться до нього з антипатією. Придворні пояснили, що "його величність" був незадоволений тим, що князь Андрій не служив від 1805 року. Тому, коли князь Андрій передав через старого знайомого свого батька проект військового статуту, цар не прийняв його, а відправив до воєнного міністра Аракчеєва. Князь Андрій йде на прийом до Аракчеєва, перед якими тріпотять усі придворні. Записку з пропозицією про введення нових військових законів, в якій князь Андрій підсумував всі свої роздуми про причини поразок у війні 1805—1807 років, Аракчеєв проекту статуту не схвалює, бо "закони тепер всі пишуть, писати легше, ніж робити", подає князю Андрію резолюцію, де "без орфографії, без розділових знаків" було написано, що "складено на зразок французького військового уставу". Проте, міністр зараховує князя Андрія у члени Комітету з військового статуту, але без платні.

Очікуючи повідомлення про зарахування його членом комітету, князь Андрій відновлює свої петербурзькі знайомства, особливо з тими особами, що могли стати йому у пригоді. Його скрізь приймають прихильно: ліберали тому, що, відпустивши селян, він вважався лібералом; незадоволені майбутніми реформами, здебільше старі і поважні, зверталися до нього, "як до сина свого батька" і шукали співчуття; а крім того, оскільки князь Андрій овдовів, він вважається багатим і завидним женихом, "з ореолом романтичної історії про його мниму смерть і трагічну кончину дружини". На одному з прийомів Болконський знайомиться зі Сперанським, чиї упевнені манери, начитаність і спокійний, трохи презирливий тон дивують князя Андрія. Поговоривши кілька хвилин з усіма, Сперанський відзиває князя Андрія і заводить з ним окрему розмову. Було очевидно, що Болконський йому потрібен. Це втішило самолюбство князя Андрія. Говорять вони про призначення і роль дворянства. Князь Андрій відчуває, що попадає під вплив Сперанського, цього колишнього семінариста, "який тепер тримав у ріках долю Росії, як думав Болконський", але намагається опиратися і сперечатися. Сперанський запрошує його до себе. У бесіді віч-на-віч Сперанський справив ще більше враження. "Князь Андрій таку велику кількість людей вважав нікчемними істотами, так йому хотілося знайти в іншій людині живий ідеал тієї досконалості, якої він сам прагнув, що він легко повірив, ніби знайшов у Сперанському цей ідеал цілком розумної і доброчесної людини... Крім того, Сперанський, чи тому що він оцінив здібності князя Андрія, чи тому що знайшов потрібним придбати його собі, Сперанський кокетував перед князем Андрієм своїм безстороннім, спокійним розумом і улещував князю Андрієві тими тонкими лестощами, які поєднувалися із самовпевненістю, що складається в мовчазному визнанні свого співрозмовника із собою разом єдиною людиною, спроможним розуміти всю дурість всіх інших, розумність і глибину своїх думок". Проте підсвідомо князя Андрія дратують деякі особливості Сперанського: його занадто велике презирство до людей, його пухкі білі руки, його непроникний "дзеркальний" погляд. "Взагалі головна риса розуму Сперанського, що уразила князя Андрія, була безсумнівна, непохитна віра в силу і законність розуму. Очевидно було, що ніколи Сперанському не могла спасти думка, така звичайна для князя Андрія, що не можна усе-таки