Читати книгу - "Маленький Бізон"

— Не принесу!

Старий спалахнув обуренням. Грізним голосом він гримнув на мене:

— Що це означає, шмаркачу?

Мені знову почорніло перед очима.

— Кошлате Орлятко… — почав я й замовк. Я не міг говорити. Перехопило горло.

На щастя, батько прийшов мені на допомогу. Він, звичайно, знав про мою дружбу з Кошлатим Орлятком і догадався, чому я стріляв у тіла мертвих ворогів. Коротко він розповів людям про все. В міру того, як він говорив, настрій змінювався, обличчя лагіднішали. Я принишкнув біля батька, я почував себе мов черв'як, який боїться, щоб його не розтоптали. В серце мені струменем линула вдячність до батька, який так мужньо захищав мене.

Мене не покарали. Старий воїн лише посварився на мене пальцем і пішов задоволений.

Того вечора мати, укладаючи мене спати, сказала з ніжністю в голосі:

— Я вже не розповім тобі казку про хитporo зайця-брехуна. Зате є цікава казка про хлопчика, який ніколи не брехав. Хочеш, Бізончику?

Я дуже хотів, але не мав сили відповісти. Мене морив сон.

Через кілька днів після цього до нас приєднався ще один загін нашого племені, яким керував вождь Ніокскатос. Ми знову наблизились до підніжжя Скелястих гір: далеко на заході вирізнялися знайомі нам з мандрівок верховини, вкриті вічним снігом. Одного дня, опівдні, Білий Вовк, який їхав попереду, дав нам знак рукою зупинитися. Перед нами в долині був великий табір індійців.

Скликана нашвидку нарада вождів і старших воїнів ухвалила вжити заходів перестороги, бо це могли бути ворони, яких ми мусили стерегтися, особливо після останньої завданої їм поразки. З малюнків на наметах тяжко було вгадати здалеку, яке це плем'я.

Білий Вовк, наш чаклун, який трохи одужав після кровотечі, виїхав на пагорок, і знову почалася довга розмова на мигах. На його запитання невідомі відповіли:

— Гро-вантри і асінібойни.

— Які асінібойни?

— Північні.

Назва гро-вантри, яку колись дали племені французи, означає: «великі животи». Отож перед нами були загони двох дружніх нам племен, які розбили спільний табір. На їх запитання, хто ми, Білий Вовк відповів: чорноногі, але асінібойнам і гро-вантрам цього було не досить. Вони допитувались, який саме клан чорноногих та звідки він походить.

Вони мали рацію, питаючи. Плем'я чорноногих поділялося на чотири галузі, а кожна з них — на чотири окремі клани. Один з таких кланів був наш, і ним керував вождь Крокуюча Душа. Деякі галузі й клани нашого племені споконвіку ворогували з асінібойнами та гро-вантрами. Хоч індійці в преріях вже почали прагнути миру, неприязнь між окремими племенами ще існувала.

Білий Вовк опинився перед складним завданням. Серед наших двох кланів були члени всіх чотирьох галузей.

Але чаклун недаремно мав голову на в'язах. Відповідь його була гідна дипломата: він зліз з коня і подав знак племені крі, потім відійшов на кілька кроків і подав знак племені кутеней. Нарешті став посередині цих двох знаків, пояснюючи, що наш рід — якраз посередині двох племен. На це співрозмовники відповіли:

— З такими чорноногими ми досі не мали сутичок.

— Ми з вами теж ні! — хутко підтвердили наші вожді Крокуюча Душа і Ніокскатос.

— Отож ми ніколи не воювали між собою? — ще допитувалися ті.

— Напевне, ні, — обережно відповіли наші.

— Тоді все гаразд. Між нами — мир.

— Мир!

— Будьте гостями нашого табору.

Ми з'їхали в долину. Поки наші воїни злазили з коней, один із старих вождів асінібойнів хутко підійшов до них, пильно роздивляючись знаки на щитах, приторочених до коней. Потім він рушив до наших вождів і, подаючи їм руку, мовив:

— Мені здається, що ми не були ворогами. Я оглянув знаки на ваших щитах і не пригадую, щоб ми колись були на стежці війни.

— Раніше індійці ворогували між собою за всякі дрібниці або й зовсім без причин, — ухильно відповів Крокуюча Душа. — Але ці часи минули…

— Минули, гаук! — підтвердив асінібойн.

Видко було, що їм, асінібойнам і гро-вантрам, теж хотілося порозумітися з нами. Якби цей старий вождь пильніше придивився до наших воїнів, він напевне знайшов би серед них не одного давнього ворога — а може й не такого вже давнього. Але він волів заплющити очі на все і пустити в непам'ять прикрості, які були в минулому.

Коли ми поставили наші намети в тій самій долині, вожді, чаклуни і старші воїни трьох племен зійшлися на велику нараду, на якій випалили люльку миру. Щоб вшанувати радісний день, ухвалили влаштувати велику учту, а потім — танець, який звався «Що я пережив». Це, власне, був не танець, а розповіді воїнів про найцікавіші їхні пригоди, причому на очах у всіх присутніх самі герої, мов на сцені, грали ту подію, про яку розповідали.

Найвидатнішою людиною в цьому спільному таборі був Великий Казан, славнозвісний верховний вождь асінібойнів. Якраз він насамперед привернув до себе нашу шанобливу увагу. Він тоді був уже немолодий, хоча ще бадьорий і сповнений сили. Після нашої