Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

— Даруйте мені, Професоре, — прошепотів Кулькап. — Я боявся, щоб ви не стрибнули.

Живчик зіп’явся на рівні ноги.

— Ти щось сказав? — запитав він.

Кулькап із подиву аж рота роззявив.

— Ви озвалися! — вигукнув він. — А всі патякали, буцімто ви німий…

Живчик нахмуривсь і торкнувся пальцем губів.

— Я озвався, — прошепотів він у задумі. Потім озирнувся, наче тільки тепер побачив, де він. — Але… що я тут роблю? — запитав він. — І хто ти такий?

— Я — Кулькап, професоре, — пояснив хлопець. — Молодший підручний, якщо ваша ласка.

— О, ще й яка моя ласка, — відказав Живчик, трохи здивований такою церемонністю з боку хлопця. Раптом він знову насурмонився. — Ти сказав… професор?

— Атож, — підтвердив Кулькап — хоча помічник професора було б точніше. Ви — новий Помічник Професора Світлознавства, принаймні якщо вірити чуткам.

Тінь збентеження промайнула по обличчю в Живчика.

— Напевняка це справа рук Професора Темрявознавства, — промовив він.

— То він привіз вас до Санктафракса, — пояснив Кулькап. — Кажуть, нібито з Каменосаду. Він…

— Каменосад, — тихо повторив Живчик. — Такого я не сподівався. — Геть збитий із пантелику, Живчик обернувся до Кулькапа. — А як же… — він нахмурився, щось пригадуючи. — Чому ж я цього не пам’ятаю?.. — він легенько почухав потилицю. — Виходить, я ніби впав у сплячку. Пригадую мою команду, подорож, пам’ятаю, як ми увійшли в буремний смерч, а потім… Цілковитий провал! — він замовк. — Аж до моменту, коли ти перешкодив мені ступити крок назустріч власній смерті, — він усміхнувся. — Спасибі тобі. То як, ти кажеш, твоє ім’я?

— Кулькап, — знову повторив хлопець, — і я не знаю, що на мене найшло. Просто так я і гадки не мав би вас рятувати, — він устромив збентежений погляд у землю. — Я радше приєднався б до вас. Я не бачу, задля чого мені жити!

— Ну-ну, — лагідно підбадьорив його юний професор. Він поклав руку Кулькапові на плече. — І думати забудь про таке.

— А я думаю, — нахнюпився Кулькап. — Я з Нижнього міста. Мій батько загинув, і мені нічим платити за навчання. Коли мене знайдуть, то просто витурять із Санктафракса. І для чого мені тоді жити?

Живчик зміряв поглядом юного козачка-книгогриза.

— Ти порятував мене, — пояснив він просто. — Гадаю, мені варто б чимось тобі віддячити. Так ти кажеш, що я Помічник Професора Світлознавства?

Кулькап кивнув головою.

— Тоді, Кулькіпе, вважай, що я вже настановив тебе своїм учнем.

— Кулькапе, — поправив його схвильований хлопчина. — Ви справді цього хочете?

— Авжеж, — відповів Живчик з усміхом. — Мені потрібен меткий молодий учень, щоб опікувався мною, поки я остаточно прокинуся. Мені ще багато чого треба встигнути.

— Я заопікуюся вами, професоре, — запевнив його Кулькап. — Ось побачите.

Кулькап сягнистою ходою віддалявся од Великої бібліотеки, на ходу обтрушуючи пилюку з гарної новенької мантії. На чорній дорогій матерії було видно найменшу порошинку, та й хутро видавалось не зовсім доречним, натомість сама одежина сиділа на хлопцеві як улита. Горнучи до грудей старожитні сувої, він поспішав до Школи Світлознавства і Темрявознавства.

Звернувши у вузький завулок відразу ж за Вежею Вітроловів, він спинився. Там, заступаючи йому дорогу, стояв Вокс, хмарогляд з одутою, нашмарованою деревною мастю пикою.

— Нарешті ти сам-один, — прогарчав цибатий учень.

За Кулькаповою спиною вродилося ще двоє учнів-хмароглядів. Хлопець опинився в пастці.

— Мені здається, хробаче-короїде, я маю до тебе з кілька незавершених справ, — почав Вокс, видобуваючи із бганок свого вбрання замашного кийка. Він махнув ним у повітрі, намагаючись навідліг торохнути Кулькапа по голові й повалити його на землю.

— Воксе! — аж задихнувся від обурення хлопець. — Ти, здоровило, бугаю, задирако… ой!

— І де ж тепер твій так званий професор, та, вилупку з Нижнього міста? — глумився Вокс. — Де бравий капітан Живчик, рятівник Санктафракса?..

— Осьдечки! — вирослий наче з-під землі Живчик ухопив Вокса за зведену догори руку і заламав її за спину.

— А-а-а! — заверещав учень, упускаючи кийка додолу.

Живчик турнув його.

— Здається мені, шановний мій учню, Кулькапові потрібна допомога, — звернувся він до Вокса.

— Ав… авжеж, пане, промимрив Вокс, ціпеніючи перед юним професором.

— І струсиш пил із його мантії, раз така музика.

Вокс незграбно допоміг Кулькапові звестися на ноги і обтрусив його.

— А тепер іди своєю дорогою, — наказав Живчик. — І щоб я більше не бачив, що ти до нього сікаєшся, а то світить тобі безповоротна подорож у кошику до Нижнього міста. Ясно я висловлююся?

Вокс понуро кивнув головою і швиденько ушився. Його поплічники накивали п’ятами ще раніш.

— Спасибі, професоре, — подякував Кулькап.

Живчик усміхнувся.

— Скільки тобі казати, — мовив він, — називай мене Живчик!

— Так, проф… Живчику.

— І ще, Кулькапе.

— Слухаю, Живчику!

— Ти загубив оце, — і юний професор простяг своєму учневі пожмакані рукописи. — І не закурюй так незбожно свою пречудову мантію берестяним порохном.

— Гаразд, Живчику, — щасливо усміхнувся Кулькап, пускаючися слідом за Професором до Школи Світлознавства і Темрявознавства.