Читати книгу - "Репетитор"

— Треба думати, що за всіма цими пунктами я отримав схвальні відгуки.

Пункти… Інколи їх буває так багато, а інколи стачає й одного.

— Що з тобою? Ти образився? Розумію, нічого приємного в тому, що хтось риється в твоєму житті…

Чи образився він? За те, що акуратні й коректні хлопці дечого не догледіли, полінувалися шпортнути глибше, довідатись конкретніше? Про його батька, наприклад. Хіба на таке ображаються? За таке можна хіба що розцілувати. Але до страху перед викриттям несподівано домішався жаль. Жаль за правдою, яка так і залишиться нерозкритою.

— Ніхто в твоє особисте життя не ліз, зрозумій… Холера ясна, ти зчинив у моїй хаті вселенський рейвах, а я ще, виявляється, маю вибачатися?!

— Ви для того мене й найняли, щоб було кому рейвахи здіймати.

— Що-що? Ти щось не так зрозумів.

— Ігоре Васильовичу, ви пробували вирізати апендикс без єдиної краплі крові?

— Я — фахівець щодо вирізання апендиксів, щоб ти знав, а ти…

— А в мене — чуйка, як каже Славко.

— І я повинен вірити твоєму пришибленому Славкові?!

— Ви повинні вірити своїй чуйці. Тільки не кажіть, що хірурги не знають, що це таке і з чим його їдять.

Переводячи подих, вони одночасно замовкли. І подивились один на одного.

— А ти зухвалий… — протягнув, примруживши очі, лікар.

— Це в мене в генах, — в тон йому відповів Андрій, живцем спалюючи в собі пронизливий, волаючий до небес, жаль. На попіл.

— Добре, мені час на роботу, а ти… — глянув на годинника, — прийдеш о четвертій. Тільки не забудь, що ти репетитор моєї дочки, а не сина.

— Дайте мені карт-бланш, — раптово охрипнувши, перебив лікаря. Прокашлявся.

— Слухаю?

— Свободу дії. Щоб ніхто не лазив за мною, не дихав мені в комір і за кожним разом не тицяв пальцем: а чому так, а не так? Щоб я не звітував щохвилини, як піонер на лінійці.

Андрій одразу зрозумів, що сказане було зайвим. Але сказати мусив.

— А не забагато ти собі дозволяєш?

Лікар неначе скинув його поглядом з шістнадцятого поверху. «Знай своє місце», — промовляли ці очі, спостерігаючи, як він копирсається внизу.

— Шмаркач. Знаєш, скільки людей з дипломами і неабияким досвідом хотіли б дістати таку роботу? Я, здається, забув сказати, що в тебе тиждень випробувального терміну.

Це був майже кінець. «Марка», — нагадав він собі.

— Кажуть, що Ковчег було побудовано любитилем. Професіонали побудували «Титанік». А щодо досвіду… — охриплість повернулась, і він знову змушений був прокашлятись. Розуміючи, що його слухають лише за інерцією. — Досвіду в мене, хоч на базар неси. Дорослі чомусь вважають дитинство найкращою частиною життя. Але я в дитинстві хотів померти. А в тринадцять років ледь не здійснив свого задуму. Мене тоді буквально за шкірку витягнули з того світу. І та людина професіоналом не була.

Виявляється, мовчання може різати не гірше за скальпель. Як і погляд. Як і згадка.

— Ти хочеш сказати, що Остап… що він щось задумав?.. Щось… — Лікар не зміг продовжити. Забракло повітря.

— Вибачте, я не хотів вас лякати. Дурне щось до голови зайшло…

Двері ляснули.

Найстрашніше було те, що лікарю теж щось подібне приходило в голову. А дві однакові дурниці, які виникають у двох головах незалежно одна від одної, — це не такі вже й дурниці.

…Андрієві десять з чимось. Після від’їзду Анісімових стабільний заробіток йому забезпечує Теодозіївна — нова двірничка з пласким, як шліфована вагонка, поглядом на життя: їсти, пити і спати можна в сквері, а працювати краще в пивницях. Залишалися ще під’їзди, і ось тут у пригоді стає він. П’ять тисяч купонів за поверх. У будинку — п’ять поверхів. На дільниці — три будинки. Неділя — законний вихідний.

Мама й далі крізь сльози готує йому їсти, і одного разу він не витримує, встає посеред ночі і йде на кухню.

— Не треба… так. Я так не хочу.

— Ах, не хочеш?! Тобі не подобається, як я готую? А те, що я в очі сусідам не можу дивитись — це тебе влаштовує? Кожен, хто пройде, вколе: а це не вашого сина я бачив з відром і шваброю? Боже, коли вже все це скінчиться?!Ну, чого стоїш? Востаннє я для тебе готую! Вмієш так добре заробляти, вмій і на кухні дати собі раду!

Відтак він починає куховарити сам.

Школа хутко відходить на задній план. Усе як за туманом: нервові зриви керівнички, виклики до директора, погані оцінки в журналі. Його залишають на другий рік, але він тим не вельми переймається. У школі не викладають того єдиного предмету, який би він відвідував залюбки: предмета виживання. Він взагалі дивується, як можуть його однолітки турбуватися за оцінки. Випрохувати їх чи купувати. Фікція. Допінг для відмінників.

Є, правда, й такі, що не надто мордуються. Знають, що перед вступом до вузу для них наймуть найкращих репетиторів з готовенькими відповідями до вступних тестів.

Його репетитором є життя, і оцінює воно його не за тестами, а за кількістю вимитих сходинок.

Він викручує шмату і чує за спиною тупіт і гигикання.

— Тут! Він тут!

За мить його обступає компанія старшокласників.

— Ти диви, таке мале, а вже мамі помагає…

— Гарна донечка росте, знайде собі хлопа і стануть вони жити-поживати в парочці, як Остап і Одарочка.

— Хі-хі!

— А ти хто — Остап чи Одарочка?