Читати книгу - "Ловці мамутів"

Хлопці раз у раз кидали камінням, але так і не поцілили маленьку тваринку. Нарешті, напохваті в них не залишилось жодного камінця. Вивірчак підповз до нори і, тільки-но ховрах знову вистромив голову, ляснув палицею. Та сторожкий гризун блискавично зник. Палиця вдарила по землі.

А ховрах знову визирнув з нори!

Вивірчак люто кинув палицю, та й на цей раз ховрах зник блискавично. Роздратований Копчем аж сопів. Ця жирна миша глузує з них!

Вивірчак, червоний од люті, оскаженіло молотив палицею по норі. Але тільки марнував силу — між ударами ховрах щоразу встигав висунути голівку, глузливо дивлячись хлопцям у вічі.

Тоді Копчем вихопив у свого друга палицю й устромив її в нору. Він пропхне цю противну тварину! Та тільки-но ворухнув палицю, як відчув, що хтось міцно вчепився в неї. Копчем з силою потяг, потім смикнув — і ховрах разом з палицею опинився на траві. Вивірчак накинувся на гризуна й, незважаючи на укуси та подряпини, не випускав з рук доти, доки не задушив. А тоді шпурнув мертвого ховраха на землю.

Хлопчаки звели дух. Вони перемогли! Це підбадьорило їх на дальше полювання. І справді, малим ловцям пощастило злапати ще кілька ховрахів. Вони пов’язали гризунів за задні лапки, нанизали на прут і гордо попрямували до табору.

В ярузі хлопці трохи затримались, щоб поласувати малиною, але поміж нею росло стільки колючої ожини та кропиви, що малі ловці мерщій побігли до потоку охолодити попечені руки й ноги.

Вони пополоскались у холодній воді й досхочу напились, а тоді почали пустувати, бризкаючи один на одного. Копчем загнав Вивірчака під скелю й плескав на нього обома руками, аж бризки летіли на всі боки.

Тільки-но Вивірчак витер очі й хотів був віддячити своєму другові за душ, як на скелі підвівся ставний мисливець і сердито закричав на хлопців. Мабуть, вони і його трохи забризкали.

Мисливець стояв із списом у руці й сокирою за поясом. Здивовані хлопці впізнали Забіяку, який ніколи не співчував дитячим іграм. Вони швидко вийшли на берег, намагаючись зникнути раніше, ніж той почне гратися з ними по-своєму, бо добре знали Забіячині «жарти».

Ось учора, приміром, Копчем вистрілив своєю найкращою стрілою в білку, яка сиділа на буці. Не влучив, а стріла встромилася в грубу гілляку. Копчем з Вивірчаком хотіли полізти по неї, та не могли ні обійняти грубелезний стовбур, ані вчепитися за найнижчу гілку. Забіяка пообіцяв дістати стрілу. Він справді виліз на дерево, але встромив стрілу ще вище, потім зліз і пішов собі, злорадо посміхаючись. Добре, що хоч Сова допоміг, а то Копчемові довелося б попрощатись із стрілою.

— Стій! — раптом знову гукнув Забіяка з прискалка над потоком.

Хлопці стали, чекаючи, що буде далі.

— Ховрахи! — закричав Забіяка й показав на прискалок.

Хлопці зрозуміли: Забіяка, певно, стежив за їхнім полюванням і навмисне чатував тут. Вони слухняно понесли нанизаних ховрахів і подали йому вгору на скелю. Та Забіяка не ворухнувся. Йому досить було тільки нахилитись і взяти здобич, але він не бажав цього робити.

Копчем, намагаючись видертись на скелю, вчепився рукою за її горішній край. Вивірчак допомагав йому, піднімаючи вгору прут з ховрахами.

Та Забіяка раптом наступив Копчемові на пальці. Хлопець відірвався від скелі й упав у потік, потягнувши за собою Вивірчака. Обидва дуже забилися, але навіть не зойкнули. Зціпивши зуби, хлопчаки знову полізли на скелю. Тепер Вивірчак спинався першим, але Забіяка і йому наступив на руку. Вивірчак упав. Копчем цього разу втримався на скелі, та Забіяка замахнувся на нього списом, і хлопчина враз опинився біля свого друга.

— Ха-ха-ха! — реготав Забіяка.

Хлопці перезирнулись — треба тікати. Але підступний Забіяка відразу розгадав їхній задум, вишкірився й наказав:

— Сюди!

Бачачи, що хлопці не дуже слухаються, сплюнув і гаркнув ще лютіше:

— Не чули?!

Хлопчаки знову почали дертися на скелю. Цього разу Забіяка зробив ласку — нахиливсь і взяв від малих ловців їхню здобич, а тоді розмахнувся ховрахами, вдарив хлопців по головах і знову зареготав, коли вони попадали.

Потім Забіяка закинув на плече легко здобуту поживу й пішов геть.

Так буває завжди: сильніший забирає в слабшого, нехтуючи його права.

Хлопці сиділи в потоці й сердито шкірились. Їм дошкуляв біль в усьому тілі, а ще дужче — жаль за втраченим. За таку здобич їх похвалили б у таборі.

— Забіяка — лисиця, е-е-е-е! — гукнув наздогін Забіяці Вивірчак.

— Забіяка — вовк, е-е-е-е-е!

— Забіяка — гієна, е-е-е-е!

— Забіяка — рись, е-е-е-е!

Розваживши цими вигуками серце, хлопці підвелись і поплентались до печери. Прийшли саме тоді, коли мисливці складали на брилу перед входом свою денну здобич. Тут лежали дві лисиці, два зайці, качка, дві ворони, два ховрахи, дві козулі та п’ять рибин, нанизаних на прут. Жила задоволено складав здобич, а найкращі шматки піднімав угору й показував усім. І щоразу плем’я бурмотіло похвалу мисливцеві, який відзначився на ловах.

Забіяка теж підійшов до ватага й подав йому шість ховрахів. Як нанизали їх хлопці за задні ніжки на кручений прут, так і приніс він їх. Жила зважив кожного ховраха на руці й сказав:

— Звірятка жирні!

Плем’я похвалило Забіяку, а Копчем з Вивірчаком мовчки зціпили зуби. Проходячи повз них, Забіяка нахилив голову до хлопців і зареготав їм в обличчя:

— Ха-ха-ха-ха!

Копчем та Вивірчак зневажливо посміхнулись: мовляв, оце мисливець! Загарбав чуже, а тепер вихваляється!

Та інші мисливці сміялися з