Читати книгу - "Знак зодіака, Ігор Маркович Росоховатський"

— Переконався?

— Так, — порадував я його, гадаючи, що в крайньому разі доведеться відправити на переробку.

Я одержу догану від начальства, та нічого не вдієш…

Я домовився з диспетчером і повідомив 78-му, що відтепер вводиться посада ГРР — Головного робота-ремонтника і він призначається на цю посаду. Окрім інших обов’язків, він мусить бути за взірець своїм односе-рійникам.

78-й старався з усіх сил. Звичайно, він не міг переважити інших роботів, бо серія, а отже й можливості, у всіх були однакові. Зате бундючитися міг скільки завгодно. Він приписував собі всілякі заслуги, зневажливо ставився до односерійників, ганьбив їх, обзивав “йолопами”, “дефективними”, “первісними черепахами”. Улюбленим його словом щодо самого себе стало “особливий”, а стосовно інших — “примітиви”.

Минуло вже три дні, а спостереження за ним нічого не дали. Якось я випадково підслухав бесіду 78-го з іншими роботами. Доводячи свою безумовну зверхність, він розповів легенду.

— Коли мене випустили в світ, творці приховали таємницю мого народження. Не тільки від інших, а й від мене. Вони зашифрували її магічними числами, котрі я тоді не міг скласти. Не знаю, скільки б це тривало, якби не…

Одна з дев’яти кінцівок 78-го непевним жестом вказала на стелю.

“Невже зародження релігії?” — подумав я.

— Якби не Великий Робот з безмірної далини, яку ніхто не в змозі описати числами, — вів далі 78-й. — Це він послав одну зі своїх матеріалізованих думок…

Односерійники слухали 78-го, мов заворожені.

— Думка Великого Робота майнула маленькою чорно-білою ракетою через простір і час. Увійшла в мій мозок. Викликала фонтан іскр між контактами. Я збагнув свою сутність і свою місію! Ясно, недоумки?

Деякі роботи покірливо сказали “так, ясно”, інші мовчали — адже удавана зверхність не давала 78-му ніяких переваг. А робот під номером 4 спитав:

— Ти сам вигадав? Чи підслухав у людей?

78-й люто заблискотів індикаторами, замахав кінцівками і щосили вдарив 4-го. Той дав здачі. Мені довелося втрутитися.

Я ледве вгамував забіяк. 78-й буркотів:

— Я не сказав жодного слова неправди. Присягаюсь Великим Роботом!

Тепер і мені дещо згадалося. Я запитав:

— А який вигляд мала ота думка-ракета, послана з неба?

— Вона складалася з двох частин. Одна, металічна, нагадувала зрізану піраміду. Друга, дерев’яна, — вузький циліндр.

— Коли це трапилось?

Він назвав число, і я пригадав: того дня ремонтували дах у гаражі. Довелось викликати робота-бляхаря. Я спитав його, майже не маючи сумніву щодо відповіді:

— Ремонтуючи дах, ти впустив молоток, і він ударив 78-го, чи не так?

— Так.

Тепер сумніву не було: внаслідок удару в “мозку” робота утворився додатковий зв’язок, який і дав спотворення психіки. Потрібно було тільки відшукати це місце.

Через півтори години посаду ГРР було скасовано. 78-й знову відрізнявся від своїх односерійників лише номером.

ВЕРХОВНИЙ КООРДИНАТОР

Телетайп вистукував: “Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи “а”. Верховний координатор”.

Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.

Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: “Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?”

У відповідь телетайп вистукав: “Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор”.

Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий з рум’янцем на всю щоку та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:

— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.

Як людина скромна, я зауважив: “Теж мені, скажеш” і подумав: “Що б вони робили без мене?”

— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.

— Абсурдні йакази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.

— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.

— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…

“Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…”

Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.

Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери.

Вийшовши у двір, я сказав Романові:

— Доведеться перевіряти машину по вузлах.

— Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай.

— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком.

За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора!

Ліфт підняв мене на третій поверх, у “святую святих” — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною. Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав:

— Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів?

В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки.

— Ти трохи занедужав, старий, —