Читати книгу - "Лускунчик і Мишачий король, Ернст Теодор Амадей Гофман"

— А он і столиця!
Ох, що тут побачила Марі! Як мені змалювати вам, діти, красу й пишноту розташованого на квітчастій галявині міста, що постало перед її очима? Мало того, що мури й вежі яскріли найкращими у світі барвами, а ще й форму будівель ні з чим не можна було порівняти. Замість дахів будинки були вкриті майстерно сплетеними вінками, а вежі оздоблені такими гарними гірляндами, що кращих, мабуть, ніхто й не бачив.
Коли Марі з Лускунчиком зайшли в браму, що наче була збудована з самих мигдалевих коржиків і цукатів, срібні солдатики взяли [72] на караул, а якийсь чоловік у парчевому халаті обняв Лускунчика й вигукнув:
— Ласкаво просимо, найясніший королевичу! Ласкаво просимо до міста Солодощів!
Марі дуже здивувалася, що такий вельможа називає молодого Дросельмаєра королевичем. Але тієї хвилини до них долинув гомін багатьох тоненьких голосів, радісні вигуки, сміх, музика й спів, і Марі забула про вельможу та його слова; натомість вона спитала Лускунчика, що означає цей гамір.
— Нічого особливого, найясніша мадемуазель Штальбаум, — відповів Лускунчик. — Місто Солодощів — багатолюдне й веселе, тут щодня панує такий гамір. Ходімо, коли ваша ласка, далі.
Через кілька кроків вони опинилися на великому, надзвичайно гарному ринковому майдані. Всі будинки навколо були оточені багатоярусними майстерно вирізьбленими цукровими галереями, посередині, немов обеліск, височів глазурований медівник із крихкого тіста, круг нього з чотирьох по-мистецькому зроблених водограїв струменіли оршад*, лимонад та інші смачні напої, а басейн був повний крему, якого так і хотілося набрати ложкою. Та ще цікавіші, ніж будинки й водограї, були гарненькі фігурки, що тисячами юрмилися на майдані. Вони радісно галасували, сміялися, жартували й співали — одне слово, то їхній веселий гамір ще здалеку почула Марі.
[* Оршад — напій з мигдалевого молока.]
Там були ошатно вбрані кавалери й дами, вірмени й греки, євреї і тирольці, офіцери й солдати, проповідники, пастухи, блазні — одне [73] слово, всі, хто тільки є на білому світі. В одному кутку зчинився страшний ґвалт, люди сипнули на всі боки, звільняючи дорогу, бо тієї хвилини через ринок проносили в паланкіні Великого Могола* в супроводі дев'яноста трьох вельмож і семисот рабів. Але сталося так, що в другому кутку цех рибалок у кількості п'ятисот чоловік улаштував святковий похід, а тут іще, на лихо, турецькому султанові саме захотілося проїхатись ринком у супроводі трьох тисяч яничарів, до того ж просто на медівник, співаючи під легку музику "Слава могутньому сонцю", насувалася велика валка учасників "Перерваного жертовного свята". Який там зчинився шарварок і гук!
Незабаром почувся стогін, бо якийсь рибалка у штовханині збив голову брамінові**, а Великого Могола мало не розтоптав блазень. Люди шаленіли дедалі дужче, дехто почав уже штовхатися й битися, коли це раптом чоловік у парчевому халаті, той самий, що біля брами вітав Лускунчика як королевича, видряпався на медівник, тричі закалатав дзвіночком і тричі вигукнув:
— Кондитер! Кондитер! Кондитер!
[* Великими Моголами називали володарів Східної Індії.]
[** Брамін — індійський жрець.]
Гармидер миттю вщух, усяк намагався врятуватися як міг, і аж після того, як сплутані валки людей розплутались, забрудненого Великого Могола вичистили, а брамінові приладнали відбиту голову, натовп на майдані знов весело загомонів.
— А що таке з тим кондитером, ласкавий пане Дросельмаєре? — спитала Марі. [74]
— Ох, найясніша мадемуазель Штальбаум, —відповів Лускунчик, — кондитером тут звуть невідому, але дуже страшну силу, що начебто може зробити з людини все, що схоче. Це та лиха доля, яка панує над цим маленьким народом, і всі так бояться її, що, тільки нагадавши про неї, можна припинити найбільшу колотнечу, як щойно й довів пан бургомістр. Тоді вже ніхто не думає про земне, про штурхани під ребра і про ґулі, а замислюється й питає себе: "Що таке людина і що з нею може статися?"
Марі не втрималась і голосно скрикнула з подиву — ні, не з подиву, а з захвату, — коли раптом опинилася перед замком із сотнею легеньких веж, що весь світився темно-рожевим світлом. То тут, то там по стінах були розсипані розкішні букети фіалок, нарцисів, тюльпанів, левкоїв, і їхні соковиті барви ще підсилювали сліпучо-білий з рожевуватим відтінком колір самих стін. Велика вежа головної будівлі й гостроверхі дахи веж були всіяні безліччю зірочок, що мерехтіли золотом і сріблом.
— Ось ми й прийшли до Марципанового замку, — сказав Лускунчик.
Марі була зачарована чудовим палацом, а все ж помітила, що на одній великій вежі зовсім не було верху і її, мабуть, лагодили маленькі чоловічки, які стояли на риштуванні з кориці. Не встигла вона спитати Лускунчика, що з тією вежею сталося, як він сказав:
— Недавно цьому чудовому замкові загрожувало страшне спустошення, а може, й цілковите знищення. Повз нього проходив велетень [75] Ласун, швидко відкусив верх тієї вежі і вже взявся був до великої вежі, проте мешканці міста дали йому викуп — цілий міський квартал і частину Повидляного гаю. Він підживився ними й пішов собі далі.
Тієї миті забриніла дуже приємна, ніжна музика, замкова брама відчинилась, і з неї з'явилися дванадцятеро малесеньких пажів із запаленими стеблами гвоздики в руках — вони несли їх, мов смолоскипи. Голови в них були з перлів, тулуби — з рубінів і смарагдів, а ноги майстерно зроблені зі щирого золота. За ними йшли чотири дами, майже такі на зріст, як Кларуня, але надзвичайно гарно, розкішно вбрані, — Марі зразу збагнула, що то були природжені королівни. Вони ніжно обняли Лускунчика і радісно вигукнули:
— О королевичу! Дорогий королевичу! Братику!
Лускунчик, видно, був дуже зворушений. Витираючи сльози, що все набігали йому на очі, він узяв Марі за руку й урочисто сказав:
— Це мадемуазель Марі Штальбаум, дочка вельми достойного радника медицини і моя рятівниця! Якби вона не кинула вчасно черевичка й не здобула мені шаблі переведеного на пенсію полковника, мене перегриз би клятий Мишачий король і я вже лежав би в могилі. Хіба Пірліпат, хоч вона й природжена королівна,