Читати книгу - "Блакитна планета, Марія Канн"

Падав дощ.

Над землею пронеслася буря, відрізавши на деякий час Бещади од снігу. До того ж злива підмила колію між Яслем і Жешувом.

Холодні дощові струмені виполошили туристів з станції «Під планетою» до туристичної бази, де від вітру захищали стіни і гріла пічка або принаймні залізні «буржуйки» на чотирьох ніжках.

На дорозі блищали калюжі, великі, неначе ставки, колії виповнилися водою.

Широко розіллявся й скаламутнів струмок, він пінився і ніс коріння вирваних дерев. Риби зникли, поховалися в мул.

Ніхто не приходив на станцію. Телефон наче оглух і занімів. Однак маленьке товариство не відчувало самотності. В боротьбі з водою, яка переливалася через охоронні рови, і з вітром, що зривав полотно з наметів, усі троє здружились і знали: вони можуть звіритись один на одного.

Пильнувати всі намети було несила, тому їх склали й перейшли до найбільшого, поділивши його навпіл. Агнешці віддали найзатишніший куток. Сюди ж перенесли весь припас. Напившись чаю, настояного на зіллі, вони одразу ж засинали, скоро спішувався вітер, бо вночі доводилося не раз схоплюватись від тріску зірваних мотузків.

Одного дня до них пробрався вожатий разом з табірним, вони принесли їжу на кілька день. Про щоденне постачання тепер не могло бути й мови. Дерева в лісі тривожно тріщали, на стежці лежали попалені бурею стовбури.

Агнешка і Марцін висунули гасло: одягни, що маєш, і тримайся. Та хоч понатягували на себе по кілька светрів, все ж мерзли й заздрили первісним людям, які розпалювали багаття в печерах. Адже їхній намет для цього не годився.

Юн не нарікав на холод. Його захищав незвичайний одяг, зроблений наче з піни, теплий і м'який.

П'ята ніч минула спокійно, і Агнешка прокинулась у добрім гуморі. Вмиваючись дощовою водою, чула за перегородкою шепіт, сміх.

— Агов! — крикнула вона, надягаючи сукню. — Приходьте сьогодні до мене, зготуємо тут сніданок. Не сидіти ж мені у вашому розгардіяші.

— В якому розгардіяші? — обурився Марцін. — Юне, вона нас ображає!

— Мої бідні, скривджені, — засміялась вона, — вилазьте вже з-під ковдри й негайно вбирайтеся. Бо я страшенно голодна.

У відповідь почувся приглушений сміх, і Марцін постукав у стовпчик, питаючи офіційним тоном:

— Дозвольте зайти?

— Дозволяю, — сказала, встромляючи у волосся останню шпильку.

Широка завіса-ковдра піднялася, і увійшов Юн. В його руці парував чайник. За ним Марцін ніс тарілку з бутербродами, жонглюючи нею, ніби справжній офіціант.

— Все вже готове? — вигукнула Агнешка здивовано.

— Ха, — сказав Марцін, — поганої ви про нас думки. І про наш куток теж. Не хочу ображати, але в нас вигідніше, правда ж, Юне? Сидітимемо на нашому тапчані, наче кури на сідалі.

— Принаймні не поснете зразу по сніданкові, — відрубала вона.

— А що робитимемо?

Зіщулившись, дівчина намагалась нагріти руки гарячою склянкою з чаєм.

— Що робитимемо? — повторила замислено. — Юне, чи не хочеш розказати про ті часи, коли твої предки прилітали на Землю? Ти почав був, пам'ятаєш, але буря перебила нашу розмову. Я навіть не певна, чи правильно тебе тоді зрозуміла. Вони жили на Атлантиді?

— Так. І звідти прилітали на Блакитну Планету. Де знаходили людей, навчали їх того, що самі вміли.

— Тоді люди на землі були дикі?

— Дикі? — не зрозумів Юн.

— Первісні? — поправилась.

— Атож. Мої брати жили довгеньке на Блакитній Планеті, а коли навчили людей всього, що вважали за потрібне, відлетіли. Але не всі. Частина їх лишилась на Атлантиді.

— Може, тому, що острів був такий прекрасний?

— А ти знаєш про те, що він був прекрасний? Скажи, що знаєш про нього?

— Небагато, Юне. Власне, єдине: це легендарний, оспіваний поетами острів, втілення мрій про вічну весну, щастя, про місце на Землі, де ніколи не було злигоднів, ненависті, недуг.

Він схвально кивнув головою.

— А як трапилося, що ти прилетів, Юне?

— Настав час, коли треба заново вивчити околиці нашої галактики. Непокоїло те, що протягом століть не надходило вістей з Блакитної Планети.

— А чом цього не зробили раніш?

— Мої брати були дуже далеко. Але я народився вже на Атісі.

— Чи завжди ви літаєте поодинці? — не витримав Марцін.

Юн відповів перегодом:

— Ні.

Агнешці здалося, ніби це запитання дуже прикре Юнові; вона виразно глянула на Марціна, бажаючи покласти край розмові.

— Йдіть погуляйте, — мовила вона, — а я тим часом зготую що-небудь на обід. І заберіть Гапу.

Щойно стихли кроки і веселий гавкіт, як на галяві знову захлюпала вода під чиїмись ногами.

«Мабуть, прибув поїзд з Сероцька, і листоноша вирішив прийти сам», — подумала Агнешка.

Набрякле вологою полотно вхідної запони зашаруділо, підняте вгору, і війнуло духом мокрої землі.

— Лист? — спитала.

— Лист, — засміявся захожий, скидаючи плаща. — І на додаток обід. Голос знайомий! Хто ж це?

— Не впізнаєш? Невже я так змінився?

— Тадеуш! Ти ж змарнів! Як до нас дістався?

— Дорогу полагодили, і я любесенько приїхав поїздом. І не дивись на мене так стривожено, я справді чуюся добре. Невже маю такий вже кепський вигляд? — він провів рукою по чисто поголеному обличчю.

— Та ні, все гаразд, тільки очі запали… Чому не попередив, що приїдеш?

— Хотів зробити несподіванку. Ти не рада?

— Рада, — мовила вона непевно, думаючи з полегкістю, що Юна зараз немає. — Ти залишишся з нами, Тадеуше?

— Взагалі так. Але, коли можна, звільни мене сьогодні на півдня. Мені треба поговорити з хлопцями про метеорити. Розповім їм при нагоді про метеорит з Орщелі, де