Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

— Ось! — показав я пляшку «Джонні Вокера». — Встаєш, ні?

— До цього торгу, — швидко сказав Барабаш, схоплюючись на ноги, — я й пішки! Де наші гранчаки?

Ми розклали на підвіконні закуску, і я поналивав шклянки аж по вінця. Барабаш, хекнувши, вилляв віскі у свою пельку, здорову й темну як верша, й дістав пачку «Вінстону».

— Між іншим, я, — він тицьнув собі пальцем у груди, — можу розказати історію, що твоїй проти неї немає чого робити… Бо наркоманія — це гірше, як алкоголізм! Я от п'ю з дитинства, і хоч би хрін… а якби коловся, то вже давно б простяг копита!

— Ну-ну? — заохотив я його, наливаючи ще по одній.

— У нашому селі, — почав він, перехиливши шклянку, — наркомани розплодилися ще на початку восьмидесятих… у роки застою, втямив? Варили ширку з маковиння й торчали, аж дим ішов. А як почалася незалежність, то якась худобина привезла в село вінт. Ну, а він же ж, сам знаєш, збуджує сексуальний потяг… От на нашій вулиці одна школярка і вкололася. Слухай, воно її як взяло — хоч ти що хоч роби! А тут, як на гріх, усі чоловіки по вулиці були на роботі. Вона туди, вона сюди… немає нікого! Вона тоді прибігає додому, роздягається догола — і на рідного батька! Як хтіла, так і знущалася з нього… ґвалтувала вже, ґвалтувала — години зо три, либонь! А тоді од повноти почуттів узяла сокиру, порубала татуся на кавалки й порозкидала по вулиці! Іде народ з роботи, а через кожні сто метрів то нога лежить, то рука, а то голова…

— Ці люди самі винні, — сказав я, наливаючи знову. — Наплодять дітей — а тоді ради їм не дадуть!

— А нащо їх плодити, питається? — кивнув Барабаш. — Щоб виросли та зарубали?

Я зиркнув на годинника.

— Годі базікати. Збирайся — і гаття!

— Зброю беремо? — поспитався Барабаш з ванни.

— Пістолети… й пару обойм, про всяк випадок!

— Ще що?

— Спортивні костюми, кросівки, дві пляшки «Ахтамару». Поки що все.

— Пить будем, чи як? Я знизав плечима.

— Треба ж буде з братвою хильнути… хоча б символічно! Як же ж без цього?

— Що так, то так… — сказав Барабаш, виходячи з ванни. — Як писав цей чорт, як на нього… Маяковський: «Мне бы пить да пить, сквозь годы мчась»! Ну що, погнали?

— Вперед, — сказав я, пропускаючи його в коридор. — Залізними леґіонами… без сумнівів і ремінісценцій!

Під скляною спорудою школи стояло кілька тяжких масивних джипів з тонованими шибами.

— Братва на місці, — сказав я, роззираючись довкруги. Тоді трохи подумав. — Де твій пістолет?

— У сумці. А що?

— Дістань і переклади в кишеню.

Барабаш загнав у руків'я свого макара обойму, клацнув затворною рамою і застромив за пояс, під светра. Ми зайшли у вестибюль і піднялися на другий поверх. Я загилив ногою якісь двері й, коли вони розчинилися, побачив коридор, а в ньому — стриженого драба, котрий сидів на підвіконні.

— Де Хобот? — спитав я, дико посміхаючись. Драбуга плигнув додолу. Він був у спортивному костюмі,

за поясом стриміла італійська берета.

— Не поняв… хто такі?

— Оскар із Барабашем… нас чекають! — я ще раз посміхнувся. — Да не вспапашивайся ты, братан!

З того кінця коридору вже бігло двоє одморозків у спортивних костюмах.

— Шо нада? — поспитався височенний зарізяка, тримаючи руку на ложі короткоствольного акса, що висів у нього на плечі.

— Домовлялися, кажуть! — невпевнено буркнув драб. Тоді перевів погляд на нас. — Як ви сказали?..

Я повторив.

— Нічого не знаємо! — ще дужче насторожився зарізяка. — Ви од кого?

— Самі від себе! — не втерпів Барабаш. — Послухай, браток…

— Чекай, чекай… — кремезний ошелепок із розплесканим носом придивився до мене уважніш і раптом криво посміхнувся. — Ах ти ж сука!..

— Це ти мені? — поцікавивсь я, розглядаючи його з ніг до голови.

— Не… еще киздит, слышь! — сказав ошелепок зарізяці з автоматом. Тоді знову подививсь на мене. — Сам, значит, пришел… ну падла, блин! Ты, мразь, хоть помнишь меня, нет?

Зарізяка поворухнувся, і його пальці ковзнули по ложу автомата, лягаючи на спускову скобу; блискавично розвернувшись, я щосили вгатив його подвійним дзукі, — в щелепу й водночас під дихало; тут-таки поруч коротко хекнув Барабаш, і ошелепок, гупнувши потилицею об стіну, наче мішок посунувся додолу.

— Без подлянок! — я крутонув охоронцеві руку за спину й висмикнув з-за пояса берету. — Все будет о' кей, понял?

Зарізяка лежав горізнач під стіною й некоординовано дриґав руками й ногами. Барабаш байдуже глипнув на нього й, сплюнувши, застромив руки в кишені.

— Далі?

— Хріновина якась вийшла! — стенув я плечима. Й до охоронця: — Де Хобот?

— Тут… розминається! — драб нітрохи не злякався й тримався, треба сказати, з гідністю. — До хріна берете на себе, ясно? Вам звідси не вийти!

Я поплескав його по плечу.

— Ми й не збираємося звідси виходити, братухо! Веди нас до Хобота.

— Тільки правильно веди, — устряв Барабаш, — а то заріжемо!

Драбуга промовчав. Ми пройшли коридором і, звернувши, опинилися перед дверима тренувальної зали. Я жестом звелів охоронцеві заходити першим. Він штовхнув двері, і я відчув, як напружилися м'язи його передпліччя під моєю долонею.

— Атас! — заволав він скільки було сили.

Людей в залі було небагацько. Двоє харцизяк, які працювали в спаринґу, так і заклякли з піднятими руками. Якийсь йолоп завис на тренажері й дивився на нас, витріщивши очі. Перед маківарою стояв Хобот, і видно було, як на його чолі виступають краплі поту. — Вольно… вольно! — сказав я, помахавши рукою. Якусь мить Хобот дивився на нас, потім спересердя