Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

Іполит Матвійович ішов блідий, холодний, розгублений. Він зовсім забув, що йому треба розшукувати житловідділ. Він переходив з тротуару на тротуар і звертав у провулки, де розгнуздані битюги вже навмисне стукали копитами. У провулках було більше зими і де-не-де траплявся підгнилий лід. Усе місто було іншого кольору. Сині будинки стали зеленими, жовті — сірими, з каланчі зникли бомби, по ній не ходив уже пожежник, і на вулицях було куди шумніше, ніж це пам'ятав Іполит Матвійович.

На Великій Пушкінській Іполита Матвійовича здивували ніколи не бачені ним у Старгороді рейки і трамвайні стовпи з дротами. Іполит Матвійович не читав газет і не знав, що на Перше травня в Старгороді збираються відкрити дві трамвайні лінії: Вокзальну і Привозну. То здавалось Іполитові Матвійовичу, що він ніколи не покидав Старгорода, то Старгород уявлявся йому місцем цілком незнайомим.

Заглиблений у такі думки, він дійшов до вулиці Маркса і Енгельса. У цьому місці до нього повернулося дитяче відчуття, що от-от з-за рогу двоповерхового будинку з довгим балконом неодмінно має вийти знайомий. Іполит Матвійович навіть спинився чекально. Але знайомий не вийшов. Спочатку з-за рогу вигулькнув скляр з ящиком бемського скла і буханцем замазки мідного кольору. Виринув з-за рогу Джигун у замшевій кепці із шкіряним жовтим козирком. За ним вибігли діти, школярі першого ступеня, з книжками в ремінцях.

Раптом Іполит Матвійович відчув жар у долонях і прохолоду в животі Просто на нього йшов незнайомий громадянин з добрим лицем, несучи стілець, немов віолончель. Іполит Матвійович, на якого несподівано напала гикавка, вдивився і одразу пізнав свій стілець.

Так! Це був гамбсівський стілець, оббитий потемнілим у революційних бурях англійським ситцем у квіточках, це був горіховий стілець із гнутими ніжками. Іполит Матвійович відчув себе так, ніби йому стрельнули в ухо.

— Точити ножі, ножиці, бритви правити! — закричав поблизу баритональний бас.

І одразу ж долинуло тонкою луною:

— Паяємо, лагодимо!

— Московська гайзета «Звестие», журнал «Смехач», «Красная нива»!..

Десь угорі зі дзвоном вибили скло. Потрясаючи місто, проїхав вантажний автомобіль млинбуду. Засвистів міліціонер. Життя кипіло і било через край. Не можна було гаяти час.

Іполит Матвійович стрибком леопарда наблизився до обурливого незнайомця і мовчки смикнув стілець до себе. Незнайомий смикнув стілець назад. Тоді Іполит Матвійович, тримаючись лівою рукою за ніжку, почав щосили відривати товсті пальці незнайомого від стільця.

— Грабують, — пошепки сказав незнайомий, тримаючись за стілець ще міцніше.

— Дозвольте, дозвольте, — мурмотів Іполит Матвійович, намагаючись відклеїти пальці незнайомого.

Почав збиратися натовп. Чоловіка зо три вже стояло поблизу, з надзвичайною цікавістю стежачи за розвитком конфлікту.

Тоді обидва боязко оглянулись і, не дивлячись один на одного, але не випускаючи стільця з чіпких рук, швидко пішли вперед, немов нічого й не сталося.

«Що ж це таке?» — очманіло думав Іполит Матвійович.

Що думав незнайомий, не можна було збагнути, але хода у нього була вельми рішуча.

Вони йшли швидше і швидше і, угледівши в глухому завулкові пустир, засипаний щебенем і будівельними матеріалами, немов по команді, повернули туди. Тут сили Іполита Матвійовича збільшились учетверо.

— Дозвольте ж! — закричав він, не соромлячись.

— Про-о-бі! — ледве чутно скрикнув незнайомий.

І що руки обом заклякли на стільці, вони почали штурхати один одного ногами. Чоботи незнайомого були з підковами, і Іполитові Матвійовичу спочатку щедро влетіло. Але він швидко пристосувався і, стрибаючи то вправо, то вліво, немов танцював краков'як, ухилявся від ударів супротивника і намагався вразити ворога в живіт. У живіт влучити йому не пощастило, бо заважав стілець, але зате він влучив у колінну чашечку сопротивника, після чого той міг брикатись тільки лівою ногою.

— О господи! — зашепотів незнайомий.

І тут Іполит Матвійович побачив, що незнайомий, який у найнахабніший спосіб украв його стілець, не хто інший, як священик церкви Фрола і Лавра — панотець Федір Востриков.

Іполит Матвійович отетерів.

— Батюшка! — скрикнув він, від здивування знімаючи руки із стільця.

Панотець Востриков фіалково зацвів і нарешті одпустив свої пальці. Стілець, ніким не підтримуваний, упав на биту цеглу.

— Де ж ваші вуса, шановний Іполите Матвійовичу? — з найтоншою ущипливістю спитала духовна особа.

— А ваші локони де? Адже у вас були локони?

Неймовірне презирство звучало в словах Іполита Матвійовича. Він окинув панотця Федора поглядом незвичайної шляхетності і, взявши під пахву стілець, повернувся, щоб піти геть. Але панотець Федір, уже зовсім отямившись, не дав Вороб'янінову такого легкого тріумфу. З криком: «Ні, прошу вас», — він знову ухопився за стілець. Було відновлено попередню позицію. Обидва супротивники стояли, вчепившись у ніжки, наче коти чи боксери, міряли один одного очима, походжаючи то туди, то сюди.

Трагічна пауза тривала цілу хвилину.

— То це ви, святий отче, — проскреготів Іполит Матвійович, — полюєте на моє майно?

Із цими словами Іполит Матвійович хвицнув святого панотця ногою в стегно.

Панотець примірився, люто пнув предводителя в пах, — той аж зігнувся.

— Це не ваше майно.

— А чиє ж?

— Не ваше.

— А чиє ж?

— Не ваше, не ваше.

— А чиє ж, чиє?

— Не ваше.

З таким шипінням вони несамовито брикались.

— А чиє ж це майно? — верескнув предводитель, затопивши ногу в живіт святому панотцеві.

Перемагаючи біль, святий панотець твердо