Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

- Отак і дерев’яні кумири,- казав мені батько,- яких ти обставляєш подарунками. А вірні перед їхніми ликами запалюють лампадки. Й кадять ароматом пожертв. І прикрашають їхнє волосся коштовним камінням. Але, кажу тобі, юрба, що кидає цим кумирам золоті браслети й самоцвіти, лише збільшує їхню кількість, але дерев’яний кумир однаково лишається деревиною. Адже він нічого не змінює. Бо жити для дерева - це брати землю й робити з неї квіти.

Я бачив, як прокажений вийшов зі своєї халупи й подивився на нас мертвим поглядом. Він був більш нечутливіший до гамору юрби, яка, проте, намагалася підлеститися до нього, ніж до морських хвиль. Він відділився від нас і тепер недосяжний. А якщо хтось із юрби виражав свій жаль, він дивився на нього з туманною зневагою… Не показував своєї солідарності. Відчував огиду до гри без запоруки. Адже що це за жаль, що не бере на руки й не заколисує? Натомість, якщо в ньому ще озивалося щось тваринне, його гнів ставав тоді видовищем і ярмарковою забавою, а втім, насправді неглибокий гнів, бо ми не належали до його світу, як діти навколо водойми, де крутиться одненький повільний короп; що нам до його гніву, бо що це за гнів, який не здатний бити й лише пускає пусті слова за вітром, що несе їх? Отже, він видався мені позбавленим свого достатку. Я згадав прокажених на півдні: закон дозволяв їм жебрати в оазах тільки з сідла своїх коней, бо вони не мали права спішуватися. Свої жебрацькі чаші вони простягали на кінці палиці. Дивилися суворими очима, проте нічого не бачили, бо щасливі обличчя для них були тільки мисливською територією. Але чому їх дратувало щастя, не менш чуже їхньому світові, ніж мовчазні ігри тваринок на лісовій галявині? Отже, дивилися холодно й не бачили. Потім ступою їздили перед крамничками з кошиком, що звисав на мотузці. Й терпляче чекали, поки крамар наповнить його. Те похмуре терпіння наганяло страх. Нерухомі, вони були для нас лише повільним розвитком хвороби. А також вогнищем, осередком, ядром гнилизни. Були для нас лише місцями, які проминають, закритими полями і оселями зла. Але чого вони чекали? Нічого. Адже чекають не від себе, а від когось іншого. Що гірше розвинена твоя мова, то брутальніші твої зв’язки з людьми, то менше ти можеш знати, що таке чекання і нудьга.

Але чого могли чекати від нас ці люди, такі цілковито відокремлені від нас? Вони не чекали нічого.

- Подивися,- казав мій батько.- Він уже навіть позіхати не годен. Він зрікся навіть нудьги, що є властивим людині чеканням.

Місто цієї ночі урвало свій сон, бо на світанку один чоловік мав спокутувати свій злочин. Проте казали, ніби він невинний. По місту ходили патрулі, які мали запобігти скупченню людей, бо їх щось виводило з дому і спонукало збиватися в гурти.

Я сказав собі: «цю пожежу роздмухало страждання одного чоловіка. Цей в’язень запалив усіх, як головешка».

У мене з’явилося бажання побачити його. Я пішов до в’язниці. Я помітив її чорний квадратний силует, що вирізнявся на тлі зоряного неба. Озброєні охоронці відчинили мені двері, які повільно повернулися на завісах. Мури видалися мені грубезними, круглі віконечка були заґратовані. Всередині теж видніли чорні охоронці, що ходили по коридорах і подвір’ю або, побачивши мене, підводилися, наче нічні тварини… Поки шукали ключ, а потім ішли по плитах, нас усюди супроводили затхлий запах і глибоке відлуння підземель. Я думав: «Невже досить, що людина небезпечна, щоб виникла потреба чавити її - таку кволу, з такою хворобливою плоттю, що її можна вбити цвяхом,- отакою горою!»

Усі кроки, які я чув, гупали по його тілу. А всі мури, хідники та контрфорси тиснули на нього. «Він - душа в’язниці,- казав я собі, думаючи про нього.- Він - сенс, осередок та істина в’язниці. А втім, хто він тепер, як не проста купа ганчір’я, що лежить на ґратах, а можливо, навіть спить і ледве дихає. Проте саме він - дріжджі, які спонукають місто шумувати. Він, повертаючись обличчям то до однієї стіни, то до другої, спричинив цей землетрус».

Мені відкрили вічко, і я розглядав його. Знаючи, що тут треба дещо зрозуміти. І я побачив, що саме.

Я думав: «Він, напевне, нічим не може дорікнути собі, крім любові до людей. Але той, хто будує собі оселю, надає й форму тій оселі. Звісно, будь-яка форма може бути бажана. Але не всі зразу. Бо інакше вже не буде оселі.

Обличчя, вирізьблене з каменю, складається з усіх облич, яких не вирізьбили. Всі могли б бути гарними. Але не всі зразу. Йому, мабуть, сниться щось гарне.

Ми з ним на гребені гори. Він і я, ми самі. Цієї ночі ми на гребені світу. Ми зустрілися і об’єдналися. Адже на цій висоті нас ніщо не поділяє. Він, як і я, прагне справедливості. А проте він умре…

Мені краялося серце.

Але, щоб прагнення стало дією, щоб сила дерева виростила гілля, щоб жінка стала матір’ю, треба зробити вибір. Життя народжується з несправедливості вибору. Адже й оце життя було гарним,- тисячі людей любили його. А проте воно довело їх до розпачу. Те, що існує, завжди несправедливе.

Я збагнув, що кожна творчість передусім жорстока.

Я зачинив двері й пішов уздовж коридорів. Я повнився поваги та любові: «Що означатиме лишити йому життя в рабстві, коли його велич - це його гордощі?» Я проминув тюремних охоронців, патрулі, вранішніх замітальників. Увесь цей люд служив тому в’язневі. Й грубі мури стерегли свого в’язня, як оті безладні руїни, що набувають сенсу завдяки прихованим скарбам. Я озирнувся на в’язницю. Вона мала башту у формі корони, спрямованої до зір, скидалася на корабель у морі, який везе свій вантаж, уся служила одній меті, і я сказав собі: «Ну, то й що?» Потім, уже бувши далеко, знову подумав про ту заховану серед ночі порохову бочку…

Я думав про людей із міста. «Безперечно, вони плакатимуть за ним,- думав я.- Але добре, що вони плачуть».

Я міркував про пісні,