Читати книгу - "Щоденник наркомана"

Лу була у тому ж стані. Певно, вона слухала, що говорить Фекліз, але ніяк не реагувала і зберігала повну відчуженість. Уся ця сцена тривала менше трьох хвилин. Ми дійшли до «Петіт Савояр», зайшли і зайняли свої місця.

Здається, патрон дуже добре знав наших друзів. Він зустрічав їх з особливою французькою метушливістю. Ми сіли біля вікна.

Ресторан нависав над крутими схилами Монмартра, як фортеця на недоступній скелі. Ми замовили вечерю. Фекліз зробив це із завзяттям і обізнаністю, всі решта з цілковитою байдужістю. Я подивився на Лу. Я ніколи не бачив цю жінку раніше. Вона була мені зовсім байдужа. Раптом я сильно захотів напитися води. Я не міг зробити зусилля і налити собі склянку. Мені було важко покликати офіціанта, але, мабуть, я все ж промовив «вода», бо Аід наповнила мій келих. Посмішка промайнула її обличчям. Вона вперше проявила якусь ознаку життя. Навіть рукостискання було скоріше механічним рефлексом, ніж свідомою дією. Було щось зловісне і тривожне у її міміці. Виглядало так, ніби вона відчуває післясмак якоїсь бридкої гіркоти.

Я подивився на Лу. Я помітив, що вона змінилася на обличчі і виглядала смертельно нездоровою. Мені було абсолютно байдуже. Цікавий цикл думок із цього приводу пробіг у моїй голові. Я пам’ятав, що пристрасно кохав її; водночас її ніби й не було. Моя байдужість була джерелом чогось такого, що я б назвав диявольським блаженством.

Мені спало на думку, наче якийсь жарт, що, можливо, вона себе отруїла. Я явно почувався дуже недобре. Це мене теж не турбувало.

Офіціант приніс чашу з мідіями. Ми сонно їх жували. Це було частиною щоденної роботи. Ми їх смакували, бо вони мали смак; але нічого не мало значення, навіть смак. Мені здалося дуже дивним, що Аід не їсть, а тільки вдає, що їсть, та я приписав це заклопотаності.

Мені стало набагато краще. Фекліз легко і невимушено говорив про різні неважливі речі. Ніхто не звертав на це уваги. Він, зі свого боку, не помічав якоїсь нестачі ввічливості.

Без сумніву, я був втомленим. Я подумав, що мене збадьорить Шамбертен, і перекинув кілька бокалів.

Лу з якимсь питанням в очах постійно дивилася на мене, ніби вона потребує якоїсь поради і не знає, як попросити. Це виглядало досить кумедно.

Ми почали антре. Лу несподівано підвелася. Фекліз з удаваною тривогою на обличчі поспішив за нею. Я побачив, як офіціант підхопив її за руку. Це було справді дуже кумедно. З дівчатами завжди так – вони не знають, що таке «досить».

І тоді я з приголомшливою раптовістю зрозумів, що справа не у слабкій статі. Саме вчасно вийшов з-за столу і я.

Якщо я обійду мовчанням події наступної години – це не тому, що їх було замало. По завершенні цих пригод ми знову сіли за стіл.

Ми потягували дуже старий «Арманьяк» маленькими ковточками: він збирав нас докупи. Але ми були зовсім знесилені, ніби після важкої і тривалої хвороби.

– Нема чого переживати, – сказав Фекліз, дивно посміхаючись. – Легка нерозважливість.

Я аж скривився. Це повернуло мене до царя Лама. Я ненавидів цього типа як ніколи. Він мене вже переслідує. Щоб він скис!

Лу переказала Феклізові усю цю історію, і він зізнався, що знайомий з подібними справами.

– Розумієте, дорогий сер Пітер, – сказав він, – ви не можете вживати Г так, як К, а коли понамішувати напоїв, то можна наробити купу біди. Це як все решта у житті; потрібно знати свою міру. Дуже небезпечно пересуватися з місця на місце, якщо ви працюєте з Г або М, а їсти – то взагалі майже гарантована катастрофа.

Мушу визнати, що я почувався, як повний дурень. Зрештою, я вивчав медицину досить ретельно; і це вже вдруге, коли дилетант робить мені серйозне зауваження.

Утім, Лу досить бадьоро кивнула. Бренді повернув рум’янець на її щоки.

– Так, – сказала вона, – я чула про це раніше, але, знаєте, одне діло чути, а інше – пройти через це самому.

– Досвід – єдиний вчитель, – погодився Фекліз. – Усі ці речі абсолютно нормальні, але важливо одразу не поспішати, дати собі шанс навчитися і зрозуміти, як то робиться.

Увесь цей час Аід сиділа як вкопана. Вона створювала дуже дивну атмосферу. Певна чарівність була у цій її повній відсутності чарівності.

Даруйте, будь ласка, мені цю парадоксальну манеру висловлюватися. Я маю на увазі, що вона володіла усіма рисами, які зазвичай приваблюють. У неї були залишки разючої, нехай і незвичайно дивної, вроди. Вона мала, очевидно, неабиякий багатий досвід. Вона володіла спокійною енергією, що мала б зробити її чарівною; все ж вона була повністю позбавлена того, що ми називаємо магнетизмом. Це не науковий термін – тим гірше для науки. Він описує природнє явище й одне з найважливіших явищ на практиці. Усе, до чого людина має інтерес, від мюзик-холу до імперій, діє на магнетизмові й зовсім мало на чомусь іншому. А наука ігнорує його, оскільки його не можна поміряти механічними інструментами!

Уся життєва сила жінки була спрямована на якусь таємну внутрішню святиню її власної душі.

Тепер вона вперше заговорила. Єдина тема, що цікавила її у цьому широкому Всесвіті, був героїн. Її голос звучав монотонно.

Пізніше Лу поділилася зі мною, що він нагадував їй гул похоронного співу тибетських монахів, який долинає здалеку крізь невблаганний снігопад.

– Це єдина річ, що існує, – сказала вона тоном надзвичайної екстатичної незворушності. У ньому вгадувалася безконечна демонічна радість, яку ти отримуєш від свого власного смутку. Ніби вона отримує хворобливе задоволення від того, що є безнадійним, від того, що є жахливим; її насправді переповнювала якась мученицька величність.

– Не треба чекати моментальних результатів, – продовжувала вона. – Вам потрібно народитися у ньому, одружитися з ним і померти від нього, перш ніж ви зрозумієте його. Усі люди різні. Але має минути принаймні кілька місяців, поки ви позбудетеся цих дурних життєвих надокучливостей. Поки у вас є тваринні пристрасті, ви – тварина. Їсти, любити, усі ці звірячі бажання, навіть думати про них огидно, як худоба! Дихання саме по собі є огидним, якщо ти усвідомлюєш, що ти дихаєш. Яким нестерпним було б життя людини, навіть посередньої, якби вона завжди гостро усвідомлювала процес травлення.

Вона злегка здригнулася.

– Ви читали містиків, сер Пітер? – втрутився Фекліз.

– Боюся, не читав, друже, – відповів я. –