Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Тяжко зітхаю.

Мені так його шкода.

Іноді я шкодую, що я не хлопець. Тоді б я була сильнішою і, можливо, змогла б йому якось допомогти, а так.. Який від мене толк? Ці звірюги тільки накинуться натовпом і пошматують.

Часом мені здається, що мене вони не помічають лише тому, що я сестра Зака, а він минулого року був тут капітаном.

Навіть Тарі іноді від них прилітає, але вона вміє поставити всіх на місце одним словом. Та й загалом її не турбують їхні нападки. А мене так. Не хочеться ось так, як Девід ховатись по кутках і боятися кожного звуку.

Пригнічуючи напад жалості до хлопця, повертаюся та йду до виходу. Скайлер більше не дивиться на мене.

Він стоїть спершись плечем на одну з ящиків і всю його увагу спрямовує на Сибіллу.

- Ну що, ти готовий?

Запитую у Скайлера, коли підходжу до них ближче.

Він без особливого бажання переводить на мене погляд і запитально вигинає брову.

Сибілла з цікавістю робить те саме.

- До чого?

- До шопінгу. Забув?

- Оооо, у вас шопінг, - плескає в долоні дівчисько, знову стріляючи у хлопця очима, підведеними ідеальними стрілками.

- Приєднуйся, - пропонує він, схиливши голову, і я виразно бачу у цьому русі флірт.

Чорт, ні! Я не підписувалася на шопінг із Сібіллою. Якщо вона погодиться, нехай ідуть удвох. Слухати її зарозумілі розповіді про перемогу її команди з чирлідінгу я просто не зможу. Мене знудить майже відразу.

- Я б із задоволенням, але в мене репетиція, - корчить засмучену фізіономію білявка, а я видихаю. Слава тому, хто вигадав щоденні тренування! - Але може ввечері кудись прогуляємось?

Що? Вона призначає йому побачення прямо при мені? Розумію, що виглядаю напевно надто шокованою, але нічого вдіяти із собою не можу.

- Увечері не вийде, - відповідає Скайлер.

– Завтра?

– І завтра теж.

– Коли? - В зелених очах спалахує виклик, але Скайлера це не особливо турбує.

Він байдуже знизує плечима.

- Подивимося. Поки що точно не можу сказати.

Ого. Та після цього вона має піти, крутнувшись на своїх високих підборах, бо її відшивати нікому не дозволено. За нею натовпом бігають!

Але цього не відбувається. Тільки щільно стислі губи видають роздратування дівчини, а в іншому Сибілла тримається практично байдуже.

- Гаразд, дай знати, коли вийде. Якщо я до цього часу ще не буду зайнята, то щось придумаємо.

- Лади, - тягне вгору куточок губ Скайлер.

Серйозно? Значить, ось так це робиться? Я рік від сорому згоряю, коли думаю про те, щоб запросити кудись Роя, а вони так легко розмовляють один з одним, що мене це вражає.

Сибілла розвертається, щоб піти, і я вже подумки цьому радію, як раптом вона зупиняється, наче щось згадавши.

Повертається до нас назад.

- Слухай, наступного тижня у мене вечірка з нагоди початку навчального року. Приходь.

Скайлер примружується, наче обмірковує пропозицію.

- Подивимося, - знову туманно відповідає, - дякую.

Сіб усміхається, явно ховаючи за посмішкою порцію невдоволення, але треба віддати їй належне. Нагорода за найкращу витримку має бути вручена саме їй, бо так тримати обличчя треба вміти.

А потім вона повертається до мене.

- І ти, Лів, приходь. Сподіваюся, Зак відпустить?

- Відпустить, куди подінеться. Хоча знаючи його, він може й сам себе запросити.

Аллен сміється, при цьому не перестаючи поглядати на Скайлер.

– Нехай запрошує. Йому від мене особисте запрошення не потрібне. Бувайте.

Граційно розвернувшись, яскравої зовнішності блондинка йде у бік спортивного майданчика. Її п'ята точка вимальовує гарні вісімки на кожному кроці, коротка спідниця хитається, а довгий хвіст похитується з боку на бік. Я навіть знаю для кого вся ця показуха.

Перекладаю погляд на Скайлера, вважаючи, що він не пропускає жодної хвилини постанови адресованої йому, але знову помиляюся. Хлопець дістає з рюкзака навушники і накидає їх на шию, навіть не оцінивши старання Аллен. Застібає рюкзак і ніби забувши про мене, йде до виходу зі школи.

І як це розуміти?

Наздоганяю його за кілька кроків.

- Я знаю один хороший магазин неподалік, думаю, ми зможемо там підібрати тобі щось. Ціни адекватні. Та й вибір…

- Іди додому, Олівія, - грубо перериває мою мову Скайлер.

Від несподівано я гублюся. То він мені?

- Що вибач?

Встромляюсь шокованим поглядом у хлопця, який збирається одягнути на голову навушники, ніби я порожнє місце і не стою навіть краплі його уваги.

- Додому йди. Мені не потрібна твоя допомога.

Образа валуном, що казна-звідки взявся, придавлює до землі. Що за тон такиц? Щойно посміхався Сибіллі, а зі мною ось так, значить?

- Це чому?

- Розберуся сам. Не маленький.

- Та тут не у віці справа, а у...

- У чому? - Зупиняється Скайлер, і я теж пригальмовую, - в тому, що як ти думаєш я навіть назви брендів не зможу правильно прочитати?

Сіро-сині очі креслять на моєму обличчі візерунок своїми гострими крижаними наконечниками. Починаю важко дихати, чи то від злості, чи то від того, що він вважає мене стервом. Тяжкість у грудній клітці така, що боляче стає. Вона тисне, тисне, погрожуючи розтерти мене об землю.

- Це швидше Сибілла так би подумала, але не я. Я просто хотіла допомогти.

- Допомагай тим, кому це справді потрібно. А вже з такою дрібницею, як купівля речей, я впораюся сам.

Начепивши на вуха навушники, він розвертається і йде, залишивши мене посеред шкільного двору.

Неприємне почуття розповзається під шкірою, змушуючи мене охопити себе руками.

Обертаюся, сподіваючись, що ніхто не бачив і не чув нашої розмови.

Ненормальний! Я не зробила нічого такого, щоб він так зі мною говорив.

Ще раз кидаю погляд у слід так званому братові. Дістаю з сумочки телефон, щоб набрати Зака ​​і дізнатися чи не їде він додому.