Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

— І ти допускаєш, що це створіння розумне? Як на мене... — сказав Фізик.

— Воно не може не бути розумним, якщо зуміло відчинити двері й зачинити їх за собою, не кажучи вже про запуск машин, — відповів Лікар, який чомусь не виявляв особливого бажання виходити на поверхню. — Заковика тільки в тому, що в нього нема нервової системи в нашому розумінні.

— Тобто як?! — аж підскочив Кібернетик. Лікарева голова підвела брови.

— Нічого не вдієш. Це факт. Там є органи, призначення яких становить для мене поки що цілковиту загадку. Є спинний мозок, однак у черепі — в цьому маленькому черепі — мозку нема. Точніше, там є щось, але перший-ліпший анатом назвав би мене неуком, якби я спробував переконати його, що це мозок... Якісь залози, схожі на лімфатичні, а між легенями — в нього аж троє легенів — я виявив щось дуже дивне. Щось таке, що мені вельми не сподобалось. Я поклав це в колбу зі спиртом, потім зможете оглянути. А зараз нас чекають нагальні справи. Машинне відділення, на жаль, схоже на бойню. Треба негайно все повиносити й позакопувати — в ракеті тепло, і поспішати справді необхідно — особливо за такої спеки. Можете надіти темні окуляри й зав’язати собі обличчя, запах не огидний, але така маса сирого м’яса...

— Ти жартуєш? — збліднувши, запитав Фізик.

— Зовсім ні.

Лікар тільки тепер виліз із тунелю. Поверх гумового халата мав білий, увесь у червоних плямах.

— Справді, від цього може замлоїти, мені дуже неприємно. Але нічого не вдієш — треба. Ходімте.

Лікар відвернувся і зник в отворі тунелю. Решта перезирнулися й по черзі пірнули слідом за ним.

Похоронні роботи, як це назвав Хімік, закінчилися тільки пізно пополудні. Працювали напівголі, щоб не забруднити комбінезони, виносячи жахливий вантаж, чим тільки можна було, — відрами, на бляшаних ношах. Розчленовані рештки закопали за двісті кроків від ракети, на вершині пагорба і, незважаючи на Координаторові заклики економити воду, витратили на миття аж п’ять відер. Кров великого створіння, поки вона не згорнулася, нагадувала людську, але швидко ставала оранжевою й, висихаючи, перетворювалася на жовтавий сипкий порошок.

Змучений екіпаж розташувався під ракетою, освітленою скісним промінням сонця; ніхто не міг навіть думати про їжу, всі тільки спрагло пили каву й воду; один за одним люди задрімали, хоча мали обговорити перший етап ремонтних робіт. Коли прокинулися, вже запала ніч. Треба було йти на склад по продукти, відкривати консерви, розігрівати їх, а потім — мити посуд. Опівночі раптом вирішили не лягати — всі-бо виспалися, — а розпочати підготовчі роботи.

Серця забилися жвавіше, коли заходилися звільняти від пластикових і металевих уламків кришку аварійного генератора. Працювали ручними домкратами, годинами розкопували сталевий мотлох, шукаючи кожну запасну частину, кожну дрібницю, рівень чи ключ; нарешті боковий генератор було оглянуто повністю, розбитий підшипник замінено новим, а лопаті найменшого з компресорів більш-менш полагоджено. Інженер досягнув цього досить простим, ба навіть примітивним способом: оскільки резервних лопатей було обмаль, він просто зрізав кожну другу лопать — продуктивність крильчатки, певна річ, від цього зменшилася, але, в усякому разі, вона була придатна для роботи. О п’ятій годині над ранком Координатор сповістив про закінчення робіт — так чи інакше, сказав він, їм доведеться здійснити ще не одну вилазку хоча б для поповнення запасів води; зрештою, знайдуться й інші причини, тож нема потреби змінювати ритм сну та відпочинку. Запропонував поспати до світанку, а тоді знову взятися до діла.

Решта ночі минула спокійно. Вранці ніхто не виявляв бажання виходити на поверхню — всі були готові далі працювати — і то негайно. Інженер уже зібрав щось на зразок комплекту інструментів першої необхідності, тож їм більше не доводилося бігати за кожною дрібницею по всіх каютах. Передусім перевірили розподільний щит, так густо всіяний слідами коротких замикань, що його довелося монтувати майже наново. Те, що вийшло з ладу, замінювали деталями, безжально знятими з інших агрегатів, які не працювали. Відтак узялися до запуску генератора. План, що розробив Інженер, був ризикований: він запропонував ротор генератора привести в рух крильчаткою компресора, змінивши його на турбіну, котру обертав стиснений кисень. За нормальних умов аварійну систему рухала водяна пара високого тиску з реактора, — реактор, серце корабля, вважався найміцнішим з усіх механізмів, — однак тепер, з огляду на повне виведення з ладу електромережі, про це нічого було й думати. Отож доводилося використовувати недоторканний запас кисню, але цей безцінний газ марнувався лише на перший погляд, — вони розраховували на те, що, тільки-но машинне відділення почне працювати, знову можна буде наповнити спорожнені балони атмосферним киснем. Іншого шляху не було — про те, щоб запустити атомний реактор без електрики, міг мріяти лише божевільний. Щоправда, Інженер, потай від інших, готовий був піти й на цей божевільний крок, якби «кисневий проект» підвів. Бо невідомо було, чи не вичерпається стиснений кисень раніше, ніж удасться запустити реактор.

Лікар стояв у вузенькій штольні під перекриттям верхнього ярусу машинного відділення й збудженим голосом читав показання кисневих манометрів. Тиск у балонах падав. Решта працювали нагорі, крутячись, як муха в окропі. Фізик вовтузився біля тимчасового розподільного щита реактора, змонтованого так, що в кожного земного фахівця, якби він подивився на нього, волосся дибки стало б. Інженер, од мастила чорний, наче негр, висячи вниз головою, кріпив щітки кілець, Координатор застиг поруч Кібернетика — обидва вони дивилися на поки що мертву шкалу лічильника нейтронів, а Хімік бігав від одного до іншого, мов хлопчисько, котрий подає інструменти.

Кисень сичав, компресор, виконуючи функції газової турбіни, грізно гудів, злегка побрязкуючи й вібруючи — крильчатка, з котрою Інженер повівся так по-варварському, не була як слід збалансована, оберти генератора наростали, його виття набирало дедалі вищого тону, лампи, що звисали із сяк-так натягнених під стелею кабелів, давали уже біле, яскраве світло.

— Двісті вісімнадцять... двісті два... сто дев’яносто п’ять, — долинав монотонний, спотворений металевою луною голос невидимого Лікаря.

Інженер виліз з-під генератора, витираючи мастило та піт із зарослого обличчя.

— Можна, — видихнув він.

Од величезного Напруження в нього тремтіли руки і він не відчував ніякого хвилювання, коли Фізик сказав:

— Умикаю першу.

— Сто вісімдесят... сто шістдесят три... сто шістдесят, — розмірено повідомляв Лікар, перекрикуючи виття генератора, який почав уже