Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

Та навіть цим навряд чи можна пояснити величезне зацікавлення і широке висвітлення деталей «Справи Бруно», або «Таємниці провулка» у лондонській та провінційній пресі. Людей охопило величезне хвилювання, бо впродовж кількох тижнів преса публікувала чисту правду про згадані події; а рапорти про звичайні та перехресні допити хоча й були нестерпно довжелезними, та все ж заслуговували на достовірність. А пояснювалося це тим, імена яких людей згадувалися у цій справі. Жертвою була знаменита актриса, підозрюваним — популярний актор, якого, так би мовити, схопив на гарячому найпопулярніший воїн цієї патріотичної епохи. За таких надзвичайних обставин преса просто почувалася зобов’язаною старанно подавати достовірні новини; і саме завдяки цьому все, що стосується цієї унікальної справи Бруно, можна передати згідно з офіційними рапортами поліції.

У суді головував містер Монкхауз, один із тих суддів, з кого кепкують, вважаючи не надто впливовим, хоча насправді такі, як він, набагато серйозніші від поважних суддів, тому що їхня ніби-то несерйозність є наслідком несприйняття порожнього гонору набурмосених колег-юристів; а серйозний суддя насправді може виявитися легковажним, тому що його не переповнює марнославство. Оскільки основні особи у цій справі користувалися величезною популярністю, то адвокатів підбирали особливо ретельно. Обвинувачем був сер Волтер Ковдрей, похмурий, але цінований юрист, він належав до тієї когорти своїх колег, які вміють справляти враження на громадян і заслуговують на довіру, а водночас не схильні до пустовлів’я. Захищав підсудного містер Патрік Батлер, королівський радник, один з тих, хто хибно сприймав ірландську ментальність, а ті, кого він так і не допитував, вважали його неробою. У висновках медиків не було жодних протиріч. Місцевий лікар, якого викликав Сеймор, погоджувався зі знаменитим хірургом, який оглянув тіло вбитої пізніше. Аврору Ровм убили якимось загостреним предметом, можливо, ножем або кинджалом. У кожному разі, це був предмет з коротким лезом. Вбивця поцілив у самісіньке серце, і жертва померла миттєво. Коли лікар уперше побачив її, вона була мертвою не більше двадцяти хвилин. А це означає, що отець Бравн підійшов до неї приблизно через три хвилини після смерти.

Детективи намагалися визначити, чи перед смертю відбулася якась боротьба, бо доказів цього не було. Єдиною ознакою боротьби був одяг, однак він був розірваний на плечі не в тому напрямку, в якому було завдано удар. Коли всі ці подробиці було прийнято до відома, ніхто не міг пояснити їх причини, викликали першого важливого свідка.

Сер Вілсон Сеймор давав свідчення так, як він робив все у своєму житті: якщо він щось робив, то робив це не просто добре, а найкраще, як лише умів. Він був набагато публічні тою особою, аніж королівський радник, однак поводився доволі скромно і стримано, як і належало поводитися в такій ситуації; всі дивилися на нього, ніби він був прем’єр-міністром або єпископом Кантерберійським, а він поводився як пересічна особа, у котрої просто відоме ім’я. Він давав свідчення чітко і зрозуміло, так само, ніби промовляв у котромусь з комітетів, де він працював. Так, він ішов у театр, щоб провідати міс Ровм, у неї він зустрів капітана Катлера; потім прийшов обвинувачений, який згодом повернувся у свої апартаменти, а окрім цього, до них приєднався католицький священик, який також прийшов до міс Ровм і назвався отцем Бравном. Потім міс Ровм вийшла зі своєї кімнати у провулок, щоб показати капітану Катлеру, як пройти до квіткового магазину, де той мав купити конвалії. Свідок залишився у кімнаті і перекинувся кількома фразами зі священиком. Потім свідок чітко чув, як міс Ровм відіслала капітана Катлера, повернулася і, сміючись, побігла в инший кінець провулка, де розташовані двері до кімнати підозрюваного. Звичайна цікавість змусила свідка вийти у провулок і подивитися у бік цих дверей. Чи він щось побачив у провулку? Так, у провулку він дещо побачив.

Сер Волтер Ковдрей зробив доволі значущу павзу, а тим часом свідок стояв, опустивши очі додолу, і, не зважаючи на свою витримку, він чомусь видавався бліднішим, ані зазвичай. Обвинувач врешті неголосно запитав, його голос був сповнений співчуття, й водночас викликав жах:

— Ви побачили це чітко?

Хоча сер Вілсон Сеймор був дуже схвильованим, та його мозок працював чітко:

— Що стосується обрисів, то їх я побачив дуже чітко, а все решта — ні, не цілком чітко. Провулок дуже довгий, і на світлому фоні кожен, хто стоятиме посередині, видається просто чорним силуетом, — свідок знову опустив очі і додав, — я це помітив ще раніше, коли побачив капітана Катлера.

Знову запала тиша, суддя нахилився вперед і щось занотував.

— Гаразд, — наполегливо продовжував сер Волтер, — на кого був схожий цей силует? Чи він був схожий, наприклад, на постать убитої?

— Ні, анітрохи, — спокійно відповів Сеймор.

— А на кого була подібна та постать, яку ви побачили?

— Це була постать високого чоловіка, — відповів свідок.

Присутні у суді почали дивитися хто куди: хтось на поручні крісла, хтось на свою парасольку, на взуття або книжку. Виглядало на те, що вони спеціяльно не дивляться на обвинуваченого; та всі відчували його присутність на лаві підсудних, і всім він почав видаватися велетнем. Високий зріст Бруно і так відразу впадав у вічі, а після слів свідка обвинувачений видавався ще вищим.

Ковдрей повернувся на своє місце, з урочистим і з дещо похмурим виразом обличчя розправив чорну шовкову мантію і білі шовковисті бакенбарди та сів. Сер Вілсон відповів ще на декілька загальних питань, на які могли б відповісти й инші свідки і вже було збирався залишити місце свідка, та раптом підвівся королівський радник і зупинив його.

— Я затримаю вас лише на хвилинку, — промовив містер Батлер, який виглядав як селюк зі своїми рудими бровами і якимось заспаним обличчям. — Чи ви могли б пояснити достойному судді, як ви зрозуміли, що це був чоловік?

На обличчі Сеймора промайнула слабка, витончена посмішка.

— Справу прояснила така вульгарна деталь, як штани, — відповів він. — Коли я побачив просвіт між довгими ногами, я врешті був впевнений, що це чоловік.

Сонні очі містера Баталера раптово відкрились, це нагадувало беззвучний вибух:

— Врешті був впевнений! — виразно повторив він. — Тобто, спочатку ви були схильні вважати, що це — жінка?

Уперше за весь час Сеймор виглядав неспокійно.

— Це лише деталь, — сказав він, — та якщо високий суд забажає, щоб я розповів про свої враження, то я, звичайно ж, зроблю це. У цій постаті було щось не те, щоб жіноче, але й не зовсім чоловіче: вигини тіла були якісь инші. І ще у нього було довге волосся.

— Дякую, — промовив містер Батлер і повільно