Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

Вдома затишно, пахне смачним обідом та свіжозвареною кавою. Учотирьох ми сидимо у вітальні, балакаємо на різні теми. Соня ні на крок не відступає від Стельмаха. За ті кілька тижнів, що Лев був у лікарні, дочка страшенно сумувала за татом. І тепер, коли він поруч, не бажає з ним розлучатися на жодну хвилину.

– Тату, а ось на це подивися. Гарно ж вийшло? – Сидячи на колінах у Лева, Соня показує йому альбом зі своїми малюнками. Буквально пів року тому донька почала ходити в художній гурток, але вже може похвалитися своїми першими успіхами.

– Дуже красиво, – погоджується Лев, розглядаючи натюрморт із фруктів.

Я дивлюсь на цих двох, не приховуючи посмішки. Відчуваю на собі погляд свекрухи, а трохи згодом дотик до руки:

– Асенько, дякую за обід. Я вже поїду додому, – каже Валентина Дмитрівна.

– Може, ще залишитеся ненадовго?

– Ні, дорогенька. Додому хочу, та і як там Яша без мене, за ним пильно дивитися треба. Така шкода, – Яша – це кіт Валентини Дмитрівни, але ставиться вона до улюбленця як до маленької дитини.

Через п'ятнадцять хвилин свекруха таки їде додому на таксі. Провівши її, стоїмо з Левом у дворі нашого будинку. Відкинувши голову на сильне плече чоловіка, дивлюся в далечінь. На душі спокійно, поки Стельмах поруч, але погані думки все одно забираються в голову, варто лише подумати про біологічного батька Соні.

Я так і не сказала чоловікові, що Матвій приходив до Соні в школу. Чекала, поки Лев повернеться додому і лише тоді зізнатися в тому, що трапилося.

– Я не сказала тобі раніше, хотіла дочекатися, коли тебе випишуть із лікарні. Кілька днів тому Матвій приходив до Соні до школи. Це було якраз того дня, коли я тобі розповіла про повернення Матвія у місто, – подих збивається, не думала, що так важко говорити про те, що сталося. – Я прийшла забирати Соню після уроків, як побачила нашу донечку у шкільному дворі, а поряд Матвій стояв. Потім я дізналася в доньки, що дядько просто цікавився, як пройти до першого “А”. Він їй нічого не встиг сказати чи не хотів. Я так злякалася, Леве. Соню відчитала за те, що розмовляла з чужим дядьком, а коли обернулася, Матвій уже пішов. Я не можу повірити, що він справді готовий…

Домовити не виходить. У горлі утворюється неприємна грудка, а грудну клітину ніби лещатами стискає.

Багато років тому, коли ми з Левом вже були одружені та дізналися, що Матвій повернувся з полону, я найбільше за все боялася, що колишній коханий повернеться до рідного міста. Повернеться і дізнається про все. А потім все якось забулося, хтось казав, що Матвій знайшов себе у столиці, одружився начебто.

Нерозумно було сподіватися з мого боку, що Матвій ніколи та нічого не дізнається. Дочка хоч і схожа на мене, але будь-який тест ДНК підтвердить батьківство Матвія. І що потім? Що він зробить? Навряд чи в цьому чоловікові прокинуться справжні батьківські почуття. Швидше за все він захоче помсти. Помститься мені, зламає життя, забере все, що так дорого. Цього я найбільше боюся

– Добре, що розповіла мені про все. Ти ж пам'ятаєш про що ми з тобою домовлялися, Асю? – Запитує Лев, і я відповідаю, що пам'ятаю. Тому й на серці важко. – Я зустрінуся з Матвієм. Дізнаюся, що він хоче, яка в нього мета. Але ти пообіцяй мені, поки я сам в усьому не розберуся, ти не випустиш Соню з поля зору в буквальному значенні цього слова. Якщо треба, то сидітимеш під дверима класу, поки у Соні йдуть уроки.

– Обіцяю. Звичайно ж, я зроблю все можливе заради безпеки нашої дівчинки.