Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Його тон був легким та жартівливим, ніби він не сприймав нічого із сказаного всерйоз, хоча, знаючи Перрі, ця легкість, ймовірно, була показною. Щодо булінгу у школі в Перрі була параноя, через його власний дитячий досвід. З власними дітьми він поводився, немов спец­агент — з підозрілістю розглядав усе навколо, сканував парк чи майданчик у пошуках дітей-грубіянів, чи бродячих собак, чи педофілів, котрі видають себе за чиїхось дідусів.

Селеста відкрила рот.

— Хм, — сказала вона. — Їм же лише п’ять. Чи не занадто це все?

Але знов-таки, щось дивне у тому Зіггі було. Вона лише побіжно побачила його тоді у школі, але щось у ньому було, що виводило її з рівноваги, щось, що наповнювало її недовірою. (Але він був гарненьким п’ятирічним хлопчиком, точнісінько таким, як інші хлопчаки. Як взагалі можна так почуватися щодо п’ятирічної дитини?)

— Мам! Ходімо! — Джош смикнув Селесту за руку.

— Ой, — схопилася вона за передпліччя. Біль був настільки гострим, що вона ледь здолала нудоту.

— З вами все гаразд? — запитала Рената.

— Селесто? — перепитав Перрі. В його очах вона побачила сором розуміння. Він напевне знав, чому їй було так боляче. Коли він повернеться з Відня, то в його сумці буде вишукана ювелірна прикраса. Ще одна в її колекції. Вона ніколи її не носитиме, а він ніколи не питатиме чому.

Якусь хвилину Селеста не могла говорити. У її роті тіснилися великі неоковирні слова. Вона уявила, як випльовує їх.

Мій чоловік б’є мене, Ренато. Звісно, не в обличчя. Він для цього занадто гарно вихований.

А твій тебе б’є?

І якщо так, і це питання мене особливо цікавить: чи ти б’єш його у відповідь?

— Все гаразд, я в порядку, — відказала вона.

Розділ чотирнадцятий

— Я запросила Джейн та Зіггі у гості наступного тижня, — Маделін подзвонила Селесті, щойно завершила розмову з Джейн. — Думаю, тобі з хлопцями теж варто прийти. На випадок, якщо ми вичерпаємо усі теми для розмови.

— Добре, — сказала Селеста. — Дуже дякую. Гостина із маленьким хлопчиком, котрий…

— Так-так, — Маделін її перебила. — Маленьким душителем. Але, знаєш, наші діти — не зовсім ніжні фіалки.

— Власне вчора, коли ми ходили по форму хлопцям, я зустріла маму жертви, — сказала Селеста. — Ренату. Вона навчає доньку уникати спілкування із Зіггі, і казала, щоб я своїм хлопцям сказала те саме.

Маделін міцно стиснула телефон:

— Вона не має права таке тобі говорити!

— Здається, вона дуже хвилюється.

— Не можна вносити дитину у чорний список ще до того, як вона пішла до школи!

— Не знаю, її точку зору теж можна зрозуміти, я хочу сказати, якби таке сталося з Хлоєю, то думаю….

Маделін щільніше притиснула телефон до вуха — голос Селести стишився. Селеста так часто робила: щойно говорила абсолютно нормально — і раптом її ніби кудись відносило.

Власне, так вони і познайомилась, бо Селеста була замріяна. Їхні діти разом ходили на заняття з плавання. Хлоя та близнюки стояли на маленькій платформі на краю басейну, а вчитель по черзі дивився, як діти вчаться гребти по-собачому та триматися на воді. Маделін помітила вродливу маму, котра спостерігала за заняттями, але не завдала собі клопоту поговорити з нею. Зазвичай Маделін була зайнята тим, що дивилася за Фредом, якому натоді виповнилося чотири, і він був ще тим розбишакою. Але того дня Фред був зайнятий морозивом, тож Маделін дивилася, як Хлоя розпласталася на воді наче морська зірка, аж раптом вона помітила, що на бортику стоїть лише один з близнюків.

— Ей, — крикнула Маделін. — Агов!

Вона глянула на маму-красуню. Та стояла осторонь і дивилася вдалечінь.

— Твій хлопчик! — заверещала вона. — Люди попідводили голови.

Інструктора ніде не було видно.

— Чорт забирай! — Маделін стрибнула у басейн — в одязі та туфлях на шпильках — і витягнула з води Макса, котрий захлинався. І поки Селеста обнімала обох своїх мокрих хлопців та, схлипуючи, дякувала, Маделін дала прочухана усім, до кого дотягнулася. Школа плавання з одного боку улесливо вибачалася, однак з іншого — не хотіла визнавати провину. Дитині не загрожувала небезпека, і їм дуже шкода, якщо склалося таке враження, і вони обов’язково переглянуть процедури.

Вони обидві забрали дітей зі школи плавання, і Селеста, котра раніше працювала юристом, написала листа з вимогою компенсації за зіпсуті туфлі Маделін, сукню (не прати, лише суха чистка) і, звісно, грошей за уроки.

Так вони подружилися, і Маделін все зрозуміла, коли Селеста, знайомлячи її з Перрі, сказала, що вони познайомилися на дитячих уроках плавання. Не завжди варто посвячувати чоловіка у всі подробиці.

Тож Маделін змінила тему розмови.

— То що, Перрі поїхав? Куди він там збирався цього разу? — запитала вона.

Голос Селести раптом знову став чітким та ясним:

— У Відень. Так. Його не буде три тижні.

— Вже скучила за ним? — запитала Маделін.

Жарт.

Запанувала пауза.

— Ти ще тут?

— Ну, мені подобається вечеряти лише тостами, — сказала Селеста.

— Розумію. Щоразу, коли Ед кудись їде, я вечеряю йогуртом та шоколадним печивом, — відповіла Маделін. — Господи, чого ж я виглядаю такою втомленою?

Вона розмовляла по телефону, сидячи на ліжку у вільній кімнаті, яку вони називали офісом, вона завжди складала там випрані речі, і побачила своє відображення у дзеркальній поверхні шафи. Вона встала з ліжка, підійшла до дзеркала, все ще притискаючи телефон до вуха.

— Може тому, що ти і справді втомилася? — припустила Селеста.

Маделін торкнулася кінчиком мізинця під оком:

— Та я добре спала! Щодня думаю: «Щось ти сьогодні кепсько виглядаєш», і лише нещодавно зрозуміла: я не втомилася, тепер я так виглядаю.

— Огірки? Хіба не їх ти використовуєш для зняття набряків? — байдужим голосом запитала Селеста. Маделін знала, що Селесту абсолютно не цікавив той пласт життя, яким Маделін щиро насолоджувалася: одяг, догляд за шкірою, парфуми, ювелірні прикраси, аксесуари. Часом Маледін дивилася на Селесту — на її довге золотаве волосся, скріплене як-небудь на потилиці, і думала, що залюбки б гралася нею, як однією з Хлоїних ляльок Барбі.

— Я оплакую втрату своєї молодості, — відказала вона Селесті. Та пирхнула.

— Я знаю, що не аж така красуня, якщо вже на те пішло.

— Ти дуже гарна, — відповіла Селеста.

Маделін скорчила гримасу у дзеркало та відвернулася. Вона не хотіла визнавати, хай навіть для себе самої, наскільки глибоко її засмучував той факт, що її обличчя старіє. Вона б хотіла бути вище оцих штучних проблеми. Вона хотіла, щоб її засмучувала ситуація у світі, а не зморшки та заломи на шкірі її обличчя. Щоразу, коли вона бачила ознаки природного старіння свого тіла, то відчувала незрозумілий сором, ніби вона