Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

— Щасти! — побажав я їй услід.

Сам же вернувся до вікна й дивився на кухню. Чоловік звідти не поспішав. Чогось під’їв, явно чекаючи, доки закипить вода. Відтак вийняв із шафи тарілку й миску, розписані синім на китайський штиб. Ще під’їв, повиловлював із шухляди якесь начиння, добув з іншої шафи одну з тих наявних на кожній кухні білих чашок, що мають золотий обідок і золоту ж квітку всередині, під’їв знову... Нарешті на сходах показалася Сірохвістка. Чи довго вона там вичікувала, завмерши й пильнуючи, я не знав. Щойно чоловік відвернувся, вона прослизнула до сусіднього коридору. Туди я зазирнути не міг, тому взявся ходити навколо будинку, щоб якось згаяти час.

— Знайомишся із сусідами, Нюху? — хтось заявив із дерева, що росло на сході.

— Ретельність ніколи не завадить, — відповів я. — А ти, Ночовію?

— Так само. Але ж вона не грає. Ми цього майже певні.

— Он як? Ви зустрічалися?

— Так. Вона вчора заходила до господарів. Вони вважають її безпечною.

— Приємно чути, що хоч хтось безпечний.

— На відміну від вікарія, га?

— Отже, ти говорив із Вапнюгою.

— Так.

— Я гадав, ви посварилися. Казали, ти скинув його в річку.

— Непорозуміння. Ми його владнали.

— І чим же ти відплатив за звістку про вікарія?

— Нічним маршрутом годівлі Голки. Може, він планує влаштувати засідку та з’їсти кажана, — Ночовій видав якесь хмикання, щось середнє між тюгуканням і зітханням. — Оце був би сміх!

— Не для Голки.

Він знову хмикнув.

— Авжеж, це точно. Я майже чую його вереск: «Це не смішно!» Аж тут — ковть! І останні сміємося ми.

— Ніколи не їв кажанів, — мовив я.

— Вони непогані. Хіба що солонуваті. Слухай, якщо вже я тебе здибав, може, чимось обміняємося? Не надважливим, звісно, але хоч чимось, га?

— Звичайна річ, — сказав я. — Що в тебе?

— Почувши про вікарія, я рушив розгледітися біля його оселі. Натрапив на його супутницю...

— Велику білу ворону, — підхопив я. — Я її вже бачив.

— Гм. Ну, я вирішив не ходити околяса. Підлетів і відрекомендувався. Звуть її Текела[11], і вона, схоже, пасе задніх у Грі, тож прагне надолужити. На обмін вона мала небагато, але собі хотіла лише перелік гравців і їхніх супутників. Я подумав, що вона й так напевне дізнається — як не від мене, то від когось, а так я хоч щось навзамін одержу. Проте вона вже знала, що ти — один із нас, як і твоя подружка-птахожерка. Сказала мені, що бачила тебе кілька ночей тому з іншим великим собакою. Ви волокли якийсь труп до річки. Це ж і був той зниклий полісмен, правда?

— Не буду заперечувати.

— Його вбив ти? Чи, може, Джек?

— Ні, це не ми. Але тіло було занадто близько до будинку, щоб його можна було терпіти.

— І ти просто його позбувався?

— А ти б собі хотів труп на подвір’ї?

— Звісно, ні. Але мене зацікавив насамперед твій приятель. Пролітаючи, Текела впізнала тебе, але не того другого пса. Тож вона полетіла за ним, коли ви розійшлися. Сказала, що він пішов до Ларрі Телбота.

— То що?

— Ми ніяк не могли збагнути, чи він грає. Одним з аргументів проти такого припущення було те, що він не має супутника. А тепер...

— А що в біса робила та Текела в тому полі тієї ночі? — запитав я.

— Імовірно, просто патрулювала округу, як усі ми робимо.

— Імовірно? — повторив я. — Її господар має стосунок до смерті того чоловіка, і вона шукала тіло після того, як я його пересунув. І знайшла. Вона пильнувала мерця, щоби побачити, чи повернеться той, хто його там поклав.

Він помовчав і трохи зіщулився, підібравши пір’я. Тоді мовив:

— Саме це я й хотів тобі розповісти в обмін на інформацію про Ларріного супутника. Але чи ти знаєш, як той убитий загинув? Вона мені розповіла.

Аж тут до мене дійшло. Перед очима в мене постав полісмен, одурманений, приголомшений або просто прив’язаний до вівтаря, перед яким вікарій саме благословляв щось гостре.

— Ритуальне вбивство, — мовив я, — під час однієї з його опівнічних відправ. Убивати було ще зарано. Але це сталося. Тоді він підкинув останки нам, щоб заплутати сліди.

— Він мусив зробити це рано, щоб додатково наснажитися, бо ж почав він запізно. Гаразд. Як розповіси про Телбота, скажу тобі щось інше.

— Щодо чого?

— Щодо Доброго Доктора.

— Згода. Давненько вже про нього не чув. Отже, той пес — приблуда з міста. Кличуть Щасливчиком. Я ділюся з ним харчами, а він робить мені послуги. Біля Телботового будинку він теж вештається, бо Ларрі дає йому недоїдки. Проте той собака завеликий, щоб годувати його регулярно, тому справжнього дому він не має. Інколи вночі його навіть можна побачити в лісі чи полі — на кролів полює.

— Он як, — мовив Ночовій, повернувши голову на дев’яносто градусів і глянувши на пасторат. — Це спростовує одну з нових теорій Морріса. Ти ж обчислювач, вірно?

— Але ж Вапнюга й базікало!

— Та просто прохопився, — вів далі пугач. — Якби Телбот справді грав, тепер, коли в Грі вікарій... Цікавенько б розклади змінилися, га?

— Так, — визнав я.

— То ми обоє подумали про це місце.

— Твоя правда. Я не впевнений, що Телбот не грає. Але якщо грає, то Щасливчик не з ним.

— Цікаво. А чи ти, чи той Щасливчик бачили десь біля нього якихось інших можливих супутників?

— Ні. Він, схоже, віддає перевагу флорі перед фауною.

— А рослина може бути супутником?

— Не знаю. Вони-то живі, але можливості в них ніби й обмежені. Не знаю. Можливо.

— Ну, за кілька днів воно все втрясеться. Саме вистачить часу, щоби зробити справу, а світ... Як сказати — «визволити» чи «вберегти»?

— Скажи «потурбувати», бо так буде в кожному разі.

Він заплющив ліве око, потім знову розплющив його.

— То що там із Добрим Доктором? — нагадав я.

— А, так, — відказав пугач. — Про нього Текела теж знала. Але мене заінтригувало дещо: вона наполягала, що там живуть не двоє,