Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"

- Привітик. Не думала тебе тут зустріти, - несподівано мене торкнулась чиясь жіноча рука, і я різко повернув свою голову наліво.

- Привіт, - посміхаючись сказав я, зустрічаючись із тією гарною брюнеткою, Анною.

- Ти так довго мені щось писав тиждень тому, а потім зник з мережі. Що то було? – запитала вона, уважно вдивляючись мені у вічі, які схоже, намагалась розгледіти через чорні окуляри.

- Напевно, тобі здалось. Я відключився, навіть не помітивши цього, а весь тиждень був дуже зайнятим - не знаю чому, але я збрехав. Не було доречно казати, що я просто перемкнувся на Амелію, яка сварилась з батьком, а потім зі мною. А протягом минулого тижня, просто лагодив усе, що можна було в тому будинку, і читав якісь історичні книги. Авжеж, я міг написати Анні ще, але чомусь мені не хотілось цього. Іноді я люблю самотність. — Як твої справи? Маєш гарний вигляд.

Я уважно провів своїм поглядом по її вишуканому тілі. Вона була дуже стрункою, здається немов кістки ось-ось і вилізуть з неї. Проте їй це личило. Але занадто струнке тіло мені не любилось.

На дівчині була відкрита червона сукня, що була ще й шкіряною. А її волосся було зібране у високий хвіст, оголюючи її гарні сережки-кільця.

- Дякую, і справи у мене добре. Ти сам як? Знову охороняєш Федоренко?

- Так, - з легкістю відповів я, а потім постарався знайти саму Амелію серед людей. Проте, це сталось швидко. Її яскравий жакет дійсно мені допомагає в цьому. Білявка стояла поруч з якоюсь купкою людей, що смішно танцювали поруч з басейном. Сама ж дівчина, немов відчула мій погляд на ній, і повернула голову до мене. Її обличчя змінилось з веселого на якесь здивоване та дивне, для мене. Вона смішно підняла брови, а потім знову повернулась до своїх, напевно, друзів.

- Тобі не набридло це?

- Що саме? – запитав я, оговтуючись від голосу Анни.

- Доглядати за нею, немов за дитиною.

Я зняв свої окуляри та вкотре зустрівся поглядом з брюнеткою. Вона не посміхалась, як раніше, а виглядала доволі серйозною.

- Чому ти вирішила, що я доглядаю за нею, як за дитиною? – перепитав я, піднявши свої брови.

- Не знаю, - Анна знизила плечима, дивлячись кудись у небо. – Амелія складна дівчина, на жаль.

- Що ти маєш на увазі?

- Розумієш, - дівчина зробила крок до мене та трохи перейшла на шепіт. Я ледве зміг розчути його крізь музику, але мені вдалось. – Амелія звикла до уваги й вона часто може нею зловживати. Наприклад, колись у неї був ще один охоронець, як ти, а потім його звільнили, через те, що вона навмисно поцілувала його, роблячи фото. А ще колись, вона розбила нашому учителю голову вазою, бо він ущипнув її за попу, коли вона прийшла здавати йому вірш після уроків.

- Правильно зробила, - байдуже сказав я. – Але до чого ти йдеш? Це геть різні історії ніяк не пов’язані між її любов’ю до уваги.

- Я маю на увазі те, що вона дуже противна. І в будь-який момент зробить усе, аби позбутися когось зі свого шляху.

- Ти ж її подруга, так? – запитав я, трохи піднявши голову до верху. – Чому ти її обговорюєш при мені?

- Вона мені не подобається, Дем’яне. З нею просто вигідно дружити, - сказала вона так, немов це було зрозуміло усім навколо.

- Знаєш, Анно, - я натягнуто посміхнувся, піднісши дужки окулярів до своїх губ. – Я мушу йти.

Я швидко розвернувся і покрокував у бік Амелії, точніше туди, де раніше бачив її. На щастя, вона як і раніше стояла там, танцюючи серед дивних людей. Вона мене не помітила, або удавала, що не помічає. Попри те, що я дійсно хотів її вже забрати додому, я вирішив, що нехай ще веселиться. А я поки вип’ю якоїсь води. Хоча брати щось з-за бару було не дуже безпечно, враховуючи стан деяких людей. Я більше віддам перевагу дотерпіти до будинку, де нап’юсь води, в якій буду впевненим, аніж у цьому безглуздому місці.

Вирішивши відділитися від усіх, я відійшов на відстань, але не втрачаючи Амелію з виду на цій вечірці.. Ще мені не вистачало, аби вона щось утворила і мені прийшлося б втрутитись. Амелія, здається, справжній боєць і впевнена у собі дівчина, і це надавало їй особливого шарму. Вона могла постояти за себе, відповісти, дати відсіч, коли хтось спробував її образити, як, наприклад, я. Здається, їй напевно й навряд чи потрібен охоронець, якщо вона змогла розбити голову вчителю. Мені варто її боятись.

Я підняв голову до нічного неба, що повністю було вкрите сяючими зірками. Немов поле з ромашок. В цьому було щось особливе. Красиве. Я часто любив дивитися на зорі, хоч нічого й не тямив у них. Трохи поспостерігавши за супутниками, чи за подеякими зорями, що блимали, я знову повернув свій погляд на Амелію. І здається, з нею стояв якийсь невисокий хлопець. Він був схожим на одного з тих мажорів, що приїхали на своїх дорогих спорткарах, типу Ferrari. Днями, коли мені зателефонував Максим Ігнатович, він наголосив, що якийсь Антон Гордієнко повернувся зі свого туру. Чомусь, моє серце чуло, що той хлопець саме він.

Я швидко підійшов до Амелії ближче, але все ще тримався на відстані. Проте я знав, що якщо щось піде не за планом, я вчасно опинюсь позаду рудоволосого, зупиняючи його, чи ще щось, на кшталт, несподіваного удару у потилицю. Зі спини не б’ють? Так. Утім, я його поверну до себе, аби він це бачив. А я бачив, як сповзає його нахабна посмішка з лиця.

- Амелія, я дійсно хочу вибачитись за те, що покинув тебе, квітко, - розчув крізь музику слова хлопця. Мої здогадки були не марними, схоже це й був Антошка.

- Антоне, я не хочу бачити тебе. Ти ніхто для мене тепер, як й усі спогади, що пов’язані із тобою! – холодним тоном промовила білявка. Схожим голосом вона говорила мені тиждень тому, коли я сказав їй усі свої думки про неї. По моєму тілу пройшовся мороз від однієї згадки про це. Я довго картав себе за ту ніч. Я не повинен був говорити їй стільки всього поганого, але.. не знаю.

- Прошу, квіточко, дозволь мені показати усю свою любов до тебе сьогодні у мене, - я бачив його лице, але я відчував, як він посміхається. Я міцно стиснув щелепу, аби хоча б трішки заспокоїти себе і не втрутитись в їх ситуацію вже. Не знаю, чи то його слова мене дратують, чи сам Гордієнко. – Ми так гарно розважались колись.