Читати книгу - "Кажуть, під Новий Рік і не таке буває... , Вайлет Альвіно"

Сумно було те, що дитячий садок зараз не працював, а значить знайти мого Діда Мороза, що так раптово подарував мені найдивовижніший подарунок було неможливо принаймні не найближчим часом. 

Сумно… але я знала, що варто спробувати… 

Чесно кажучи, я не була впевнена, що йому скажу, що скажу їм обом. 

Так, я прикипіла до дитини, і Костя мені сподобався, але це ще не кохання... ще не сім'я. 

Сім'я це не вічне свято, це турботи, розв'язання проблем, це порозуміння у складних ситуаціях… і я не розуміла, чи буде це все у нас. Єдине, я знала, що хочу спробувати. Я поговорю з Костею, поговорю з Мишком. Я розповім їм, що вони мені дуже сподобалися, і що я хотіла б стати частиною їхньої сім'ї... якщо вони цього теж хочуть. 

І можливо щось вийде. 

Різдво підкралося непомітно... я думала поїхати до мами на свято, але чомусь вирішила, що мені потрібно залишитися вдома. 

Причина? 

Її не було. 

Просто дивне відчуття в середині. 

Я боялася, що мама образиться…але вона все зрозуміла і навіть підтримала. - Якщо ти так відчуваєш, значить так треба, - ось що вона сказала. Мудро. Я послухала її та своє серце і залишилася. 

Приготувала трохи смаколиків й запаслася кількома Різдвяними фільмами, щоб скрасити вечір, але вони мені не знадобилися. 

Десь близько п'ятої години в мої двері постукали. 

Тук-тук. Тук-тук. 

Я завмерла... а всі почуття загострилися. 

Я розуміла, що це може бути моя уява, і там не вони… Але серце так хотіло вірити в диво. 

Швидко підійшла до дверей і глянула у вічко. 

Нікого не видно... зовсім... 

Видно тільки край пухнастого балабона... такого знайомого балабона.

Усміхнулася. 

Руки трохи тремтіли, але щастю не було меж. 

Я зробила кілька глибоких вдихів, набралася сміливості... і відчинила двері.

Мишко… це був Мишко…найпрекрасніший хлопчик на світі, принаймні для мене та ще одного чоловіка. Не знаю чому, але замість того, щоб просто притягнути його до своїх обіймів, як я того хотіла, я запитала. - А де твій тато? 

- А він ховається... внизу, - і показав мені пальцем. 

Яка знайома ситуація. Я засміялася, присіла до хлопчика, взяла його за руки й сказала. 

- Я рада, що ви прийшли, я дуже сумувала, - хлопчик розплився в задоволеній усмішці, обійняв мене і крикнув. 

- Тату, виходь! Вона не свалитиметься! 

І я знову сміялася... Сваритися? Ні, нізащо не сваритимуся. Адже ці двоє чоловіків виконали моє найзаповітніше бажання - повернулися в моє життя.

Костя нерішуче визирнув з-за рогу, але побачивши мою посмішку, впевнено попрямував до нас. Ми зустрілися очима… і між нами був ніби німий діалог… дивний, але дуже душевний. Усього кілька секунд мовчання, але стільки сказано. 

Ми кивнули один одному і зайшли всередину моєї скромної квартири. Вечір обіцяв бути чудовим. Таким він і виявився. Дивно було лише одне. Минулого разу, Мишко щосили називав мене мамою, а цього разу... уникав цього слова. В основному він просто звертався до нас обох. 

- А ходімо... 

- А давайте… 

- А покружляйте… 

Я вирішила не загострювати на цьому увагу, і просто запитати Костю пізніше. 

Вечір повільно, але невідворотно переходив у ніч. Мишко вже клював носом, але вперто тримався, не бажаючи лягати спати. В черговий раз, на відмову лягти спати, я не витримала і запитала. 

- Міш, чому ти не йдеш спати, адже ти хочеш? 

- Не піду... а то все плосплю, а потім ми знову швидко підемо, - похмуро відповіла дитина. Костя хотів щось сказати, але я встигла першою. 

- Ви не підете. Будете тут до самого ранку, а якщо захочете, то весь завтрашній день. 

- Плавда? – очі його світилися надією та щастям… А ще, зараз вони дуже були схожі на очі Кості. 

- Правда, - підтвердила я, але здається хлопцеві цього було замало. 

Він повернувся до батька і знову запитав. 

- Плавда? 

- Так, - тверда, рішуча і така бажана відповідь пробудили в Мишкові невідомі запаси енергії. Він ще більше пів години бігав по квартирі й веселив нас, але зрештою сам попросився спати. 

- А де я спатиму? 

- Ви з татом будете спати у вітальні на дивані. Він великий, якщо його розкласти й дуже зручний. 

Дивно, але малюк трохи насупився... щось обдумав, а потім запитав. 

- А хіба мама й тато не сплять разом? Мені Лєла казала, що всі мами і тати сплять лазом, - не розсміятися було важко. Але якимось дивом ми стрималися, і лише трохи посміхнулися на цілком правдиві слова дитини. 

- Сонечко, ти все правильно кажеш. І колись так обов'язково буде, - сказав Костя, дивлячись мені в очі. - Але сьогодні ми будемо спати з тобою вдвох, тільки ти ляжеш зараз, а я трохи пізніше… добре?