Читати книгу - "Безсоння"

«Тому що час обіцянки майже збіг, — відповів внутрішній голос, а шрам на руці знову занив глибоким теплом. — Обіцянки, яка була дана тобі, і того, що ти пообіцяв у відповідь».

— І що це за обіцянка? — бадьоро поцікавився Ральф. — Будь ласка, якщо я дав обіцянку, то чому я не можу згадати, яку саме?

Серйозний орнітолог почув голос Ральфа й подивився на вершину пагорба. Він побачив літнього чоловіка, що сидів на лавочці й, мабуть, розмовляв сам із собою. Куточки рота орнітолога опустилися з відразою, і він подумав: «Сподіваюсь, я помру раніше, ніж дійду до такого». Він повернувся до птахів і знову взявся до своїх записів.

Глибоко всередині голови Ральфа Робертса раптом — спалахнуло — виникло дивне відчуття, і хоча він навіть не поворухнувся, та відчув, як із надзвичайною швидкістю піднявся вгору… Набагато швидше й вище, ніж будь-коли раніше.

«Зовсім ні, — вимовив голос. — Одного разу ти піднявся набагато вище, Ральфе, — і Луїза теж. Але ти піднімешся й туди. Скоро ти будеш готовий».

Орнітолог, який жив, сам не знаючи того, у центрі чудової золотавої аури, уважно оглядівся довкола, можливо, бажаючи переконатися, що божевільний старий не скрадається до нього з ножем. Але побачене змусило стиснуту в ниточку лінію його рота розслабитися. Очі хлопця розширилися. Ральф побачив раптовий промінчик кольору індиго, що вирвався з аури орнітолога, і зрозумів, що спостерігає за плином струму.

«Що з ним? Що він побачив?»

Але Ральф помилявся. Справа була не в тому, що побачив спостерігач за птахами, а в тому, чого він не побачив. Він не побачив Ральфа, бо той піднявся доволі високо і зник із цього рівня.

«Якби вони були зараз тут, у цьому місці, я обов’язково побачив би їх».

«Кого, Ральфе? Кого?»

«Клото, Лахесіса. І Атропоса».

Моментально всі фрагменти в його голові почали складатися, немов кубик-загадка, значно складніший від звичайного.

Ральф прошептав:

— О Боже. О Боже. О Боже.

14.

За шість днів Ральф прокинувся о третій п’ятнадцять і зрозумів, що час виконання обіцянки прийшов.

15.

— Я сходжу в «Червоне яблуко», куплю морозива, — сказав Ральф. Було близько десятої ранку. Серце прискорено билося, думки плуталися під безперервне біле дзижчання страху, який переповнював його. Ніколи в житті Ральф не відчував такої відрази до морозива, однак це був хоч якийсь привід піти в «Червоне яблуко»; був перший тиждень серпня, у прогнозі погоди повідомили, що вдень температура підніметься до дев’яноста ступенів за Фаренгейтом, але до вечора обіцяли грозу.

Ральф подумав, що йому нема необхідності хвилюватися з приводу грози.

Біля кухонних дверей на старих газетах лежала книжкова полиця. Луїза перефарбовувала її в червоне. Вона піднялася з колін, приклала долоні до попереку й прогнулася. Ральф почув хрускіт хребців.

— Я піду з тобою. До вечора від фарби в мене розболиться голова, якщо я хоч трохи не подихаю свіжим повітрям. Не розумію, з чого це я вирішила зайнятися фарбуванням у такий спекотний день?

Бракувало ще, щоб у «Червоне яблуко» його супроводжувала Луїза.

— Не варто, люба. Я принесу твоє улюблене кокосове морозиво. Я навіть не беру з собою Розалі; чому б тобі просто не посидіти на задньому ганку?

— Будь-яке морозиво, поки ти донесеш його з магазину, розтане по дорозі, — заперечила Луїза. — Ходімо разом, поки на нашому боці ще є…

Вона замовкла. Посмішка випарувалася з її обличчя. Натомість з’явився вираз розпачу, а сіра аура, яка лише злегка потемніла за роки, коли Ральф не міг бачити її, спалахнула червонуватими вуглинками.

— Ральфе, що сталося? Що ти задумав насправді?

— Нічого, — відповів він, але шрам на руці світився, а постукування лунало звідусіль і дуже голосно. Воно повідомляло, що йому треба поквапитися. Варто виконати обіцянку.

— Ти обманюєш мене. Уже два чи три місяці діється щось негарне. Дурепа, я знала, що щось відбувається, але не могла змусити себе подивитися правді в очі. Тому що боялася. І мій страх виправданий, адже так? Я права.

— Луїзо.

Раптом вона рушила до нього, дуже швидко, майже стрибнула, застарілий біль у спині не сповільнив її рухів, і перш ніж Ральф устиг зупинити дружину, Луїза схопила його праву руку й оголила її, уважно вдивляючись.

Шрам гостро палахкотав червоним світлом. Ральф сподівався, що це лише ауральне світіння і Луїза не в змозі бачити його. Одначе коли вона глянула на нього, в її очах застиг жах. Жах і ще щось. Ральфові це здалося впізнаванням.

— Боже мій, — прошептала Луїза. — Чоловіки в парку. У них ще були такі кумедні імена… Клозес і Лашес,[66] щось на кшталт цього… І один із них розрізав тобі руку. О, Ральфе! Боже мій, що ти повинен зробити?

— Луїзо, не треба…

— Не смій казати мені «не треба»! — закричала вона йому просто в обличчя. — Не смій! НЕ СМІЙ!

«Поквапся, — прошептав внутрішній голос. — Нема коли стояти й дискутувати; десь це вже почало відбуватись, а Вісник Смерті, можливо, стукає не лише для тебе».

— Мені треба йти. — Ральф відвернувся і рушив до дверей. Через хвилювання він не помітив певних обставин у дусі Шерлока Холмса: мусила б загавкати собака, — Розалі завжди висловлювала своє незадоволення, коли в домі підвищували голос, — а вона мовчала. Вона зникла зі свого звичного місця біля дверей… а самі двері були прочинені.

У цей момент Ральф найменше думав про Розалі. Ноги його по коліно немов занурилися в липку патоку. Ральфові здавалося, що він не зможе дістатися навіть до ґанку, не те що до «Червоного яблука». Серце шалено гупало в грудях, в очах горіло.

— Ні! — скрикнула Луїза. — Ні, Ральфе, будь ласка! Не залишай мене саму!

Вона побігла за ним, чіпляючись за його руку. Луїза все ще тримала щітку для фарбування, і червоні краплі, немов кров, покропили сорочку Ральфа.

Луїза плакала, а вираз абсолютного, невимовного суму на її обличчі мало не розбив Ральфові серце. Він не хотів ось так залишати її, не був упевнений, що зможе залишити Луїзу в такому стані.

Обернувшись, Ральф узяв її за плечі:

— Луїзо, я мушу йти.

— Ти не спав, — бурмотала вона. — Я знала, і я відчувала, що це означає щось погане, але це неважливо, ми поїдемо звідси, ми можемо поїхати просто зараз, у цю ж хвилину. Ми лише візьмемо Розалі й зубні щітки і поїдемо…

Ральф стиснув її плечі, і Луїза замовкла, дивлячись на нього крізь сльози. Її губи тремтіли.

— Луїзо, послухай мене. Я мушу