Читати книгу - "Королівський убивця"

Вона й не мусила цього робити. Це виявиться в її поведінці, у її волі йому протистояти. Він звів її до становища вдови, а ти заново зробив королевою-в-очікуванні. Але я особливо турбуюся за Шрюда. Це Шрюд тримає ключ, це він може встати і сказати, хоча б і шепотом: «Веріті живий. Регал не має права бути королем-в-очікуванні». Він єдиний, кого Регал мусить боятися.

— Я бачив Шрюда, Чейде. Справді його бачив. Не думаю, аби він виявив те, що знає. Попри його тяжко хворе тіло, попри дурман наркотиків і дикий біль, він зостається Шрюдом Проникливим.

— Можливо. Але він там глибоко схований. Наркотики, а ще більше біль, доводять навіть мудру людину до нерозумних вчинків. Чоловік, що помирає від ран, вибирається на коня, щоб очолити останню атаку. Біль може змусити його піти на ризик або стверджувати себе дивним шляхом.

У тому, що він казав, було аж надто багато сенсу.

— Ти не міг би йому порадити не говорити Регалові, що Веріті живий і ми це знаємо?

— Можливо, я міг би спробувати. Якби ж тільки цей клятий Воллес не стояв увесь час на моїй дорозі. Спершу так погано не було, спершу легко було ним керувати і з нього була користь. Ніхто не знав, що за травами, які приносили йому купці, приховуюся я, ніхто навіть не підозрював мого існування. Але тепер він учепився в короля, як п’явка, і навіть блазень не може надовго його позбутися. Тепер я рідко можу провести зі Шрюдом довше, ніж кілька хвилин. І мені ще таланить, якщо мій брат хоч половину цього часу при тямі.

Було щось таке в його голосі. Я засоромлено схилив голову.

— Вибач, — тихо сказав я. — Інколи забуваю, що для тебе він — щось більше, ніж просто король.

— Добре. Так, насправді ми ніколи не були близькими як два люблячі брати. Але ми — двоє літніх людей, які разом постарілися. Інколи це навіть більша близькість. Ми разом ішли крізь час, аж доки не з’явився ти. Можемо разом тихо розмовляти й ділитися спогадами про час, якого більше не існує. Я можу розповісти тобі, що тоді було, але це не те саме. Ми з ним як двоє чужинців, ув’язнених у країні, до якої прибули, і неспроможних повернутися до своєї рідної. Маємо лише один одного на підтвердження справжності місця, де колись разом жили. Принаймні колись мали.

Я подумав про двійко дітей, що бігали без нагляду пляжами Баккіпа, відривали від скель молюсків та їли їх сирими. Ми з Моллі. Я знав, як це — сумувати за часом і почуватися самотнім без тієї єдиної людини, що може його пам’ятати. Я кивнув.

— Ну гаразд. Цієї ночі подумаємо, що ще можна врятувати. Зараз. Послухай мене. Тут я мушу мати твою обіцянку. Ти не вчиниш жодних дій із серйозними наслідками, попередньо не порадившись зі мною. Згода?

Я опустив очі.

— Я хотів би сказати «так». Готовий погодитися. Але останнім часом навіть найдрібніші мої вчинки схожі на камінець, що викликає лавину наслідків. А події нагромаджуються тоді, коли я мушу вибирати, не маючи часу на наради хай із ким. Тож не можу обіцяти. Але обіцяю спробувати. Цього досить?

— Я здогадуюся. Каталізатор, — пробурмотів він.

— Блазень теж так мене називав, — поскаржився я.

Чейд раптом зупинився посеред розпочатої розмови.

— Справді? — пильно спитав він.

— Кидає в мене цим словом за кожної нагоди. — Я підійшов до Чейдового каміна й сів перед вогнем. Добре було відчувати тепло. — Барріч каже, що сильна доза ельфійської кори може викликати похмурий настрій.

— Ти теж так вважаєш?

— Так. Але це може бути наслідком обставин. Хоча Веріті часто впадав у депресію і часто вживав ельфійську кору. Отже, це могло бути наслідком обставин.

— Можливо, ми ніколи не знатимемо напевне.

— Ти цієї ночі дуже вільно говориш. Називаєш імена, припускаєш мотиви.

— Цієї ночі у Великій залі веселощі. Регал певний, що вполював свою здобич. Усю його сторожу відпущено, усім шпигунам дали свободу на ніч. — Він кисло на мене глянув. — Я певний, що це триватиме недовго.

— То ти думаєш, що наша розмова може бути підслухана?

— Якщо я сам можу підслухати й підглянути, що діється в певному місці, то з цього місця і за мною можна підглядати та підслуховувати. Але я не став би таким старим, як є, якби нерозсудливо ризикував.

Зненацька один давній спогад набув сенсу.

— Ти казав мені колись, що в Саду королеви ти сліпий.

— Так і є.

— То ти не знав…

— Я не знав, що робив з тобою Гален, коли це відбувалося. До мене доходили тільки чутки, багато з яких здавалися цілковито неймовірними, і все це далеко пізніше самого факту. Але тієї ночі, коли він тебе побив і покинув помирати… Ні. — Він дивно на мене глянув. — Ти віриш, що я міг би знати про щось таке й не вчинити жодних дій?

— Ти обіцяв не втручатися в моє навчання, — сковано сказав я.

Чейд опустився в крісло, із зітханням відкинувся назад.

— Не думаю, що ти будь-коли будь-кому цілковито довірятимеш. Або повіриш, що хтось про тебе дбає.

Я не міг сказати й слова. Відповіді я не знав. Спершу Барріч, а тепер Чейд змусили мене глянути на себе з неприємного боку.

— Ну так. — Чейд змирився з моїм мовчанням. — Як я вже починав говорити. Збереження.

— Що я маю робити?

Він вдихнув крізь ніс.

— Нічого.

— Але…

— Абсолютно нічого. Постійно це пам’ятай. Король-в-очікуванні Веріті мертвий. Живи цією вірою. Вір, що Регал має право домагатися свого місця, вір, наче він має право робити все, що робить. Тим часом заспокой його, не давай йому жодних підстав для побоювання. Ми мусимо добитися, щоб він повірив у свою перемогу.

Якусь мить я думав. Тоді встав і витяг свого запоясного ножа.

— Що ти робиш? — різко спитав Чейд.

— Те, чого Регал чекав би від мене, якби я справді вірив, що Веріті мертвий.

Я потягся до потилиці, туди, де шкіряний ремінець зв’язував моє волосся у вояцький хвіст.

— У мене є ножиці, — роздратовано запевнив Чейд. Пішов, узяв їх і став позаду мене. — Скільки?

Я подумав.

— Найбільше, скільки можна, якби я оплакував коронованого владаря.