Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Я ще раз придивилася до мечів і, заплющивши очі, взялася за рукоять п’ятого меча. Мене підкинуло вгору. І якби дід не допоміг магією, то вниз звалилася б мертва Рута. З меча чорними струмками спало прокляття, меч блиснув яскраво-синім і згас. Я передала дідові Королеву. Той пригорнув мене до себе й поцілував у маківку.

– Вона справжня, у ній тече наша кров, – сказав чоловік у плащі. – Ходім, не можна втрачати час.

Ми вийшли тим же шляхом, що й входили. Дід укутав меч у плащ і поніс його як дитину. На прощання чоловік дуже тепло потиснув мою руку.

– Ми завжди раді тебе бачити, Руто. І заспокой свого чоловіка – його дракон під наглядом. Його доглядає золотокрила дракониця. Прилітайте в гості, переконаєтеся самі. Прощавай, Семисильний, хай будуть усі світлі боги на твоєму боці!

Дід схилився в поклоні.

– Дякую, Ваша Величносте!

Так це був король? Я стояла з роззявленим ротом, а дід уже побудував два портали. В один він штовхнув мене, а в другому зник сам.

Я вивалилася в центрі корчми, налякавши всіх. Ельфи схопилися за зброю, а наші хлопці приготували вогняні спіралі.

– Руто! – кинулася до мене Кхибра. – Ти як?

– Я змогла... – тільки й видавила я. – Я змогла знайти Королеву. І вона, дійсно, відкидає тінь!

– Розумниця!

Я коротко розповіла всім про мою коротку нічну пригоду, щоправда, все ж про дещо промовчала. До ранку вирішили нікуди не потикатися. Нам невідомі плани діда і спадкоємця.

Коли ми залишилися з Геркою наодинці, ми дуже довго цілувалися. Я розповіла йому про Ронстрі, що з ним усе гаразд, що його доглядає золотокрила дракониця. Коханий сказав, що це найкраща новина за весь цей час. Бо він часто згадував дракончика.

– Як ти думаєш, батько Альга закличе Грамарха? Адже ще не настав цей день. Він же не зможе його закликати, так?

– Не знаю, Руто.

– Я не хочу війни. Я збожеволію, якщо поховаю тебе... – у горлі утворився зрадницький клубок. – Ти занадто дорогий мені.

Він обійняв мене.

– Люба, чоловіки народжуються для війни. Якщо замість нас підуть воювати жінки, світ перевернеться. Ні, тині про що таке не подумай. Я не знецінюю жінок. У світі повно гідних войовниць, та ж Тіа – вона чудова лучниця, але війна зовсім не жіноча справа. Негідно жінкам дивитися на кров, яка ріками тече землею. Жінка повинна займатися улюбленою справою, а не воювати. Я не зустрічав ще таких, які живуть війною і люблять це всім серцем.

Я згадала найманок дроу.

– Зате я зустрічала таких.

– І як?

– Це жахливо, – чесно зізналася я, пригадавши крихітку Х’йонн, для якої колекція скальпів – буденність. Тайхарну, яка до непритомності займалася мистецтвом бою. Інших найманок, які жертвували грудьми заради війни.

– Якщо я... якщо зі мною щось трапиться... – Герману складно давалися слова. – Дай мені слово, що ти не будеш оплакувати мене все життя.

– Що? – на очі навернулися сльози.

– Ти молода і красива. І якщо мене вб’ють... Ти через деякий час вийдеш заміж.

– Ні! – замотала я головою. – Ні, не смій навіть думати такого! Тебе не вб’ють! І я ні за кого іншого заміж не піду!

– Руто, просто пообіцяй.

– Ні. Краще ти мені пообіцяй, що виживеш. Будь-якою світлою силою. Заради нас. Заради нашого кохання. Заради нашого майбутнього. Ти виживеш. Дай мені слово.

– Чомусь я від тебе іншого й не очікував, – з величезною ніжністю сказав Герман і обійняв мене. – Як же я тебе кохаю.

На душі стало тепло.

– І я тебе кохаю, Германе. Сильно-сильно.

Ми так і пролежали до самого світанку. Сон не йшов. А ми мовчали. Кожен думав про щось своє. Я молила всіх богів, щоб вони зберегли життя Герману. Я без нього – пил. Мене без нього немає. Він – моє життя. Він – моє серце. Він – моя душа, а я – його. Він – мій чоловік. Той, за яким я, не замислюючись, піду на край світу. Як же мало часу потрібно, щоб це зрозуміти. Смертельна загроза – і ти розумієш цінність кожної миті життя...

Ми з Кхиброю пообіцяли всім, що залишимося в корчмі. Але коли наші полетіли на крехтенслоксах, ми рушили в дорогу, покладаючись тільки на своє чуття. Гномка не пропаде, до того ж, Ойх їй скинув про всяк випадок у підвал мотузкові сходи, наказавши всім нам ховатися там. Виберемося, якщо що. Офутта нехай там і сидить. А ми б з глузду з’їхали, якби залишилися в корчмі або підвалі.

Мене дивувало одне – до Журбалінки ніхто не завітав. Роз’ясненням було одне – слухи котилися попереду подій. І, мабуть, більшість вже була в курсі того, що до містечка завітали упирі. А якщо так, то ставати у них на шляху мало кому захочеться. Та й яка битва може бути вдень з військом кровопивць? Ледь зійде сонце, як вони розсипляться порохом.

Ми пройшли лісок, вибралися на галявину, озирнулися навсібіч. Простір був наповнений звуками: шерехи, іржання коней, плескання крил, зойки, труби й роги. Але це було і далеко, і близько, і немов оточувало нас звідусіль.