Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

...Некроманти викликали Могильників, бо не було такого цвинтаря, щоб поховати всіх загиблих...

Наші поверталися не всі. Хороброго Канріку було серйозно поранено. Діерг притримував перев’язану лівицю, а з пов’язки сочилася кров. Решті дісталися синці та подряпини. Раартанель допоміг побратимам всістися на крехтенслоксів і побудував портал, відправляючи їх до Кришталевої Конюшини.

Треба відмітити, що Лік і Тіа виявилися не абиякими воїнами. Я б ніколи у житті б не подумала, що ельфеня, як його іноді називав Ойхільд – виявиться таким спритним воїном. Тіа – неперевершена лучниця. Ось тобі і дівчина!

Я прикипіла до Германа так, що він не міг навіть поворухнутися. Він живий. Живий! Живий!.. Перемазаний брудом та чужою кров’ю, спалене волосся. То – дрібниці. Ельфійський шампунь допоможе його відростити. Пресвітлі боги, дякую вам за те, що зберегли життя коханому!

Дід зняв із себе артефакт, поклав на меч убитого Гедеона і вдарив по ньому Королевою. Артефакт спалахнув і розсипався. Ми завмерли.

– А що тоді на Гедеоні? – перевів погляд на тіло тирана Ойхільд.

– Підробка, – усміхнувся дід. – У твого батька, Кхибро, спочатку був оригінал, який я вмовив його віддати, зробивши чудову копію, щоправда, не своїми руками. З що він ледь не поплатився життям. Бо Гедеон розлютився, дізнавшись, що це не справжні частини артефакту. Потім, завдяки моїй онуці, було зроблено другу копію, так, Скріраніеле?

Ельф кивнув.

– І зовсім недавно він віддав її Руті.

Ага, це тоді, коли Скріраніель мене обіймав при всіх. А насправді непомітно підмінив Поцілунок Долі. Ця ідея спала мені на думку після розмови з паном Карліаном.

– Саме її і поцупив лепрекон. Гедеон… цей безумець марив владою, поки мрія не вбила його.

Ми мовчали. Та й сказати особливо було нічого. Бо цією мрією виявився почорнілий від горя та вчинку власний син Гедеона, Альгін.

Дід немов прислухався до чогось. Він змахнув рукою і побудував портал.

– Запізнився!.. – його голос розчинився у вікні порталу.

Ми з Геркою й Альгом, не змовляючись, зробили крок у нього й опинилися... у тронній залі Його Королівської Величності. Але, так, пізно. Над тілом Еріка схилився... ревенант. Нід. Леонідій. У його мертвих очах застигли такі самі, як і він, мертві сльози. За нами до зали викотилися Рані, Лік та друзі. Альг розкрив рота і став як укопаний від того, що побачив, як і всі ми.

– Ось так ростиш дитя, а потім він чужими руками скидає тебе в безодню смерті... Він подивився на блідого заплаканого Альгіна. – Онук, – прошепотів він. – Мені шкода, хлопчику, що все так сталося. Я не зможу спокутувати провину перед твоєю бабусею. Молодий був і дурний. Усе здавалося одним днем. Безкарність, як і влада, засліплює. Як і шалені гроші, які приходять з владою. І чим їх більше, тим більш безкарним себе почуваєшся…

Ревенант зітхнув і підвівся.

– Але мені вже час...

І розчинився в повітрі. Тільки плащ залишився.

– Якого біса ви тут робите?!! Зараз з’являться стражники, вам цілу справу пришиють! – дід вмить побудував портал, і ми увійшли у нього, опинившись просто біля брами академії...