Читати книгу - "Ловець снів"

Але Джонсі ще не розлучився з колишньою думкою.

- І ти хочеш сказати, те, що байрум встановив зв’язок з нами — не з кимось іншим, а з нами, — лише випадок? Що це такий собі збіг? Саме так вважав Джеррітсен, хоча ніколи не говорив цього вголос. Але його думка була й без того цілком зрозумілою.

— Чому ні? Чимало вчених, блискучих мислителів на кшталт Стівена Джея Ґулда[242], впевнені, що людство існує завдяки ще більш довгій і неймовірній низці збігів.

- І ти в оце віриш?

Генрі підняв руки. Він не знав, як відповісти, не звернувшись до Господа, який знову крадькома з’явився в його житті в останні кілька місяців. З чорного ходу, як виявилось, і в тиші багатьох безсонних ночей. Але невже для того, щоб хоч якось пояснити те, що трапилось, обов’язково закликати цього древнього deux ex machina[243]?

— Я вірю в те, що Даддітс — це ми , Джонсі. L’enfаnt с’еst moi… toi… tout lе mondе…[244] Раса, вид, рід; гейм, сет, матч. Ми всі, в сумі своїй, — Даддітс, і всі наші найшляхетніші прагнення — не що інше як спроба не випустити з очей жовту валізку для сніданків і вміння вдягати взуття правильним боком: «Омоу о? Омоу сіку?» А до чого зводяться наші найбільші гріхи в космічному масштабі? Неправильно порахувати чийсь криб, виставити кілочки не туди, куди треба, а потім удати з себе дурника.

Джонсі спостерігав за ним у захваті.

— Усе це або надихає, або лякає. Не можу вирішити, що саме.

— Та це й не має значення.

Трохи поміркувавши, Джонсі запитав:

— Якщо всі ми — Даддітс, хто співає нам? Хто нам співає колискову, допомагає заснути, заколисує, коли нам сумно і страшно?

— О, цим усе ще займається Бог, — відповів Генрі й мало не вилаявся. Ось знову, незважаючи на всі старання.

— То це Господь не дав останньому тхору провалитись у шахту? Тому що, якби ця тварюка опинилась у воді, Генрі…

Якщо бути точним, останнім був тхір, виведений Перлмуттером, але це дрібниця, яка, за великим рахунком, не має значення.

— Так, неприємності були б, безперечно. На кілька років закриття Фенвей-парку стало б для Бостона найменшою з проблем. Але щоб це знищило все людство? Не думаю. Ми для них — неосвоєна територія. Сірий знав це, твої зізнання під гіпнозом…

— Не треба про це.

Джонсі прослухав записи кількох сеансів і вирішив, що згода на гіпноз була його найбільшою помилкою, яку він зробив під час перебування у Вайомінгу. Чути себе в образі Сірого — а під глибоким гіпнозом ставати Сірим — було те саме, що слухати злісного привида. Часом він думав, що виявився єдиною людиною на світі, яка по-справжньому розуміла, як це — бути зґвалтованим. Деякі речі краще забути назавжди.

— Вибач.

Джонсі відмахнувся — гаразд, усе добре, — але все-таки сильно зблід.

— Просто я хочу сказати, що тією чи іншою мірою ми всі — біологічний вид, який живе у ловці снів. Мені самому не подобається, як це звучить, цей фальшивий трансценденталізм ріже слух, але для цього явища теж немає правильних слів. Колись, імовірно, ми придумаємо потрібне визначення, ну а поки згодиться й ловець снів .

Генрі повернувся й подивився назад. Джонсі зробив те саме, трохи піднявши Ноела. Над дверима котеджу висів ловець снів. Генрі привіз його в подарунок, і Джонсі негайно прибив до одвірка, як у часи вампірів селяни-католики вішали на двері розп’яття.

— Можливо, їх просто тягло до тебе, — припустив Генрі. — До нас . Так само, як квіти повертаються до сонця або як залізні ошурки шикуються в лінію, коли потрапляють у магнітне поле. Напевне, втім, важко сказати: надто відрізняється від нас байрум.

— Вони повернуться?

— О так, — відповів Генрі. — Вони або інші. — Він підняв голову до літнього блакитного неба, що ще й не думало темніти, хоча день уже наближався до завершення. Звідкись із боку водосховища долинув крик орла. — Мабуть, у цьому можна не сумніватись. Але не сьогодні.

— Хлопці! — гукнула Карла. — Обід готовий!

Генрі взяв малюка у Джонсі. На коротку мить торкнулися їхні руки, торкнулися їхні погляди, торкнулися їхні думки. На одну коротку мить вони знову побачили лінію. Генрі усміхнувся. Джонсі відповів усмішкою. Вони спустилися сходинками й пішли разом по галявині, Джонсі — трохи накульгуючи, а Генрі — з сонною дитиною на руках, і тієї миті єдиною темрявою були їхні тіні, що тяглися за ними по траві.

Ловелл, штат Мейн

29 травня 2000 року

Авторська нотатка

Я ніколи не був вдячний своїй професії більше, ніж під час роботи (16 листопада 1999 р. — 29 травня 2000 р.) над «Ловцем снів». Усі ці шість із половиною місяців я відчував великі фізичні незручності, і книга допомагала мені відволіктися. Читач побачить, що ці фізичні незручності відображені в сюжеті, але найкраще я пам’ятаю бездоганне відчуття спокою, яке ми знаходимо тільки в снах.

Багато людей допомагали мені. Одна з них — моя дружина Табіта, яка просто відмовилася погоджуватися на первинну назву цього роману, якою був «Рак». Вона заявила, що така назва потворна і взагалі це погана прикмета. З часом я перейняв її точку зору, і більше вона не називає роман «ота книжка» або «ота, про лайнотхорів».

Я також у великому боргу перед Біллом Пулою, який звозив мене до Квеббінського водосховища, і його товаришами: Пітером Балдраччі, Террі Кемпбеллом і Джо Макґінном. Ще одна група людей, яка, мабуть, вважає за краще залишитися безіменною, вивезла мене в околиці бази Національної гвардії ВПС і легковажно дозволила сісти за кермо «Хамві», запевняючи, що я на цьому чудовиську просто не зможу застрягнути, навіть якби захотів. Я не застряг. Хоча кілька разів був близький до цього. Повернувся я з голови до ніг забризканий брудом, але щасливий. Вони також попросили сказати вам, що «Хаммери» краще поводяться в бруді, ніж на снігу. Цю особливість я використав у книжці задля розвитку сюжету.

Також слід подякувати Сюзен Молдоу і Нен