Читати книгу - "Пан Ніхто"

мій обов'язок до кінця життя й ніби нічого не сталося. Вона не здогадалась навіть вибачитися або пообіцяти, що вже не дорікатиме мені, а просто стояла й чекала, щоб я удруге витягнув її з халепи, і я, мабуть, справді спробував би зробити це, коли б не відчув, що не тільки її не витягну, а й сам пропаду, бо речі, з приводу яких ми не могли порозумітися з цією жінкою, зовсім не стосувалися умеблювання чи холодильника. Вона стояла проти мене на вулиці і чекала, щоб я заговорив, а я стояв і чекав, щоб вона зрозуміла мене, а потім, як ми вже доволі помовчали на цю тему й почали відчувати ніяковість від мовчання, майже одночасно подали одне одному руки, і вона на мить затримала мою руку У своїй, і глянула мені в очі, і, може, сама відчула, що вороття нема, бо відпустила мою руку й пішла своєю дорогою.

Думаючи про ці давні справи, я йшов малими вуличками, що вели за місто. Людей на цих вуличках мало, і поодинокі перехожі зовсім не мали бажання звертати увагу на випадкового голодранця.

Маргарита. Я завжди звав її так, хоч це довге ім'я, бо оте ідіотське «Марго», вигадане її подругами, дратувало мене. Ми просто розминулися з нею того далекого ранку, і вона, певно, знову у думках в усьому звинувачувала мене і особливо мою холодність, навіть і на мить не припускаючи, яких зусиль коштувала мені ця холодність. Бо, як завжди буває, я зрозумів, що кохав Маргариту, лише тоді, коли втратив її. «Страждає не стільки твоє серце, скільки твоя гідність», — сказав я сам собі, оскільки все одно слід було вигадати щось заспокійливе. Тільки заспокійливе не діяло.

Це було перше моє кохання, і я збагнув, що це кохання, тільки тоді, коли втратив його. Досі я не давав собі звіту, чи кохання це, а коли б і запитав себе, напевно вирішив би, що ні, бо Маргарита ніколи не викликала в мене бодай одного з симптомів, про які стільки пишуть у книжках, — запаморочення, задихання, тремтіння у колінах, по-дуріння, взагалі усі прикмети того хворобливого стану, який заведено вважати найвищим щастям. Я, звичайно, був далекий від наміру звинувачувати у цьому Маргариту, а ще менше схилявся шукати вину в собі самому. Я просто вирішив, що неспроможний закохатися, подібно до тих людей, що не можуть засмагнути під сонцем. Становище, яке мене зовсім не засмучувало.

А згодом, після отієї прощальної зустрічі у парку, мені раптом стало ясно, що я носив у собі отой болісний стан, навіть не підозрюючи цього, що «кохав цю жінку більше, ніж припускав. У думках постали непрохані й небажані деталі нашого спільного життя, речі, які бозна-чому запам'яталися, хоч я і не думав, що вони можуть запам'ятатися, окремі слова, усмішки, звичні жести, навіть оті, які свого часу мене дратували, а зараз майже зворушували. її погана звичка іноді перечеплюватися, хоча я сто разів говорив їй, щоб дивилася під ноги, коли ходить, замість стежити, яке враження справляє на людей. її звичайна фраза: «Коли я попрошу тебе про щось, ти це зробиш?» — хоч я не раз говорив їй, що не можу сказати наперед, не знаючи; про що йдеться. її: «Про що ти думаєш?» і «Скільки ти мовчатимеш?». Власне, я, може, справді забагато мовчав з Маргаритою, хочу сказати — надто багато промовчував замість ділитися з нею. Маю на увазі не службові справи, якими вона взагалі не цікавилась, а всі оті дрібниці, які вважаєш не вартими обговорення саме через їхню дріб'язковість. Може, і не вартими, але коли говорить жінка, а ти мовчиш, то нічого дивуватися, якщо попри довге співжиття ти залишишся для неї чужий і співжиття раптом урветься.

Звичайно, моє мовчання — то лише один з-поміж багатьох моментів, які розрізняли нас. Вона була підтягнутою і загалом сумлінною дівчиною, тільки її виховувала тітка, дурна міщанка, у прагненні до зручного родинного гнізда як вінця людського існування. А я, особливо у ті роки, і не думав про гніздо, хоча теоретично визнавав його користь, бо життя здавалося мені не гніздом, а дорогою, і, може, саме тому я шукав у жінці скорше супутницю, а не квочку. Так чи інак, ми не могли порозумітися з деяких питань, і коли розійшлися, мене найбільше розлютило саме те, що хоч ми й не порозумілися з цією дівчиною, її до болю бракувало мені.

Згодом, через два роки, я, щойно повернувшись після досить напруженої зарубіжної мандрівки, знову зустрів її. Маргарита штовхала дитячий візок, а у візочку лежало повненьке немовля, і все, здавалося, було у неї гаразд.

— Ну, тепер явно все гаразд! — сказав я, коли ми привіталися й одійшли трохи вбік, щоб не блокувати вулицю дитячим лімузином.

— Ти так гадаєш? — відповіла Маргарита не дуже весело, бо, певно, не мала гумору вихвалятися.

— А що? Що знову скоїлось? — запитав я із майже щирим подивом.

— Нічого, усе гаразд, — повторила вона мої слова.

— Ти одружена?

— Цілком законно. З підписами, свідками й усім необхідним.

— І чоловік твій не п'яниця?

— Цілком порядна людина…

— І дитина, як бачу, гарна…

— Слава богу. Коли немає дітей…

Фраза, хоч і недовершена, була досить красномовна

— А як з філологією?

— Лишилося тільки два іспити. І з ними упораюсь.

І, мабуть, пригнічена моїми розпитуваннями, вона поквапилася запитати:

— А ти все там же?

— А де ж мені бути?

— І все ще парубкуєш?

— Так. І, певно, вже до кінця. Адже ти знаєш, що я проґавив свій поїзд.

— Дурниці, ти ще зовсім молодий, — відповіла Маргарита, але фраза про пропущений поїзд, очевидно, не була їй неприємна.

Ми обмінялися ще кількома банальними репліками, а потім, як і раніше, пішли кожен своєю дорогою.

Востаннє я бачив її минулого року. Був сірий осінній день, і вона йшла трохи попереду по протилежному тротуару, несучи дві великі сітки з червоним перцем. Вона сильно потовстіла й крокувала якось незграбно й розслаблено, і я спочатку було подумав, що помилився, бо Маргарита завжди ходила струнко й охайно, а ця жінка недбало зачесана й одягнута у стару сіру жилетку і, хоч був холодний осінній день, не мала панчіх. Потім, коли вона зупинилася перед кіоском щось купити, я побачив, що не помилився, і хотів озватися до неї, але пішов далі, бо подумав, що їй може стати незручно.

Все-таки в неї є принаймні одна дитина, а може, і двоє дітей, а що ж до решти, — людина завжди