Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

На ранок четвертого дня путі поїзд взяв напрямок на схід. Проминувши снігові Гімалаї, пролітаючи з гуркотом штучні споруди (містки, тунелі, труби для проходження паводкових вод і таке інше), кидаючи трепетну тінь на гірські струмки, літерний поїзд проскочив містечко під тополями і довго вихляв під самісіньким боком великої снігової гори. Не маючи сили подолати перевал одразу, літерний підскакував догори то справа, то зліва, повертав назад, пихтів, знову повертався, терся об гору своїми сірими від пилюки боками, хитрував, мудрував — і таки видерся на волю. Вправно попрацювавши колесами, поїзд хвацько зупинився на останній станції перед початком Східної Магістралі.

В клубках дивовижного сонячного світла, на фоні алюмінієвих гір, стояв паровоз кольору молодої трави. Це був подарунок станційних робітників новій залізниці.

Протягом досить значного часу по лінії подарунків до свят і річниць у нас було не все гаразд. Здебільшого дарували або ж невеличку, завбільшки з кішку, модель паровоза, або ж, навпаки, зубило, розміром в телеграфний стовп. Таке нестерпне перетворення маленьких предметів у великі і навпаки відбирало багато часу і грошей. Нікчемні паровозики припадали пилом на канцелярських шафах, а титанічне зубило, перевезене на двох фургонах, безглуздо і дико іржавіло у дворі ювілейної установи.

Та паровоз ОВ, ударно випущений з капітального ремонту, був зовсім нормальний, і по всьому видно було, що зубило, яким без сумніву його ремонтували, теж було звичайного розміру. Красивий подарунок негайно ж впрягли в поїзд, і «овечка», як звикли називати в смузі відчуження паровози серії ОВ, несучи на своєму передку плакат «Дайош змичку!», покотив до південного верхів'я Магістралі — станції Горної.

Рівно два роки тому тут пролягла на емлі перша чорно-синя рейка, відлита на уральському заводі. З того часу з прокатних станів заводу безперервно вилітали вогненні штаби рейок. Магістраль вимагала їх усе більше й більше. Укладальні «містечка», які йшли назустріч одне одному, на довершення всього викликали одне одного на змагання і взяли такий темп, що всі постачальники матеріалів потрапили в скрутне становище.

Вечір на станції Горній, освітленій рожевими і зеленими ракетами, був такий чудовий, що старожили, якби вони тут були, звичайно, сказали б, що такого вечора вони не пам'ятають. На щастя, старожилів в Горній не було. Ще 1928 року тут не було не тільки старожилів, а навіть будинків і станційних приміщень, ні залізничної колії, ні дерев'яної тріумфальної арки з закликами і прапорами, що лопотіли на вітрі. Саме поблизу неї спинився літерний поїзд.

Поки під гасово-калільними ліхтарями відбувався мітинг і все населення скупчилося біля трибуни, фоторепортер Меншов з двома апаратами, штативом і машинкою для магнію кружляв навколо арки. Арка здавалася фотографу цілком придатною, вона б вийшла на знімку чудово. Але поїзд, що стояв кроків за двадцять від неї, вийшов би замалим. Якщо ж знімати з боку поїзда, то маленькою вийшла б арка. В таких випадках Магомет, як відомо, йшов до гори, прекрасно розуміючи, що гора до нього не піде. Та Меншов зробив те, що здалося йому найпростішим. Легким тоном, яким у трамваї просять трохи посунутись, він попросив подати поїзд під арку. Окрім того, він наполягав на тому, щоб з труби паровоза повалив густий білий пар. Він ще вимагав, щоб машиніст безстрашно дивився з віконця в простір, тримаючи долоню козирком над очима. Залізничники розгубилися і, гадаючи, що це саме так і треба, прохання задовольнили. Поїзд з брязкотом підтягся до арки, з труби валив потрібний фотографові пар, і машиніст, висунувшись з віконця, зробив звіряче обличчя. Тоді Меншов запалив стільки магнію, що затремтіла земля і на сто кілометрів навколо загавкали собаки. Зробивши знімок, фотограф стримано подякував залізничний персонал і поспіхом пішов до свого купе.

Пізно вночі літерний поїзд уже йшов по Східній Магістралі. Коли населення поїзда лягало спати, в коридор вагона вийшов фотограф Меншов і, ні до кого не звертаючись, журно сказав:

— Дивовижний випадок! Виявилося, що цю прокляту арку я знімав на порожню касету! Так що нічого не вийшло.

— Не біда, — заспокоїв його Лавуазьян, — дрібниця. Попросите машиніста, і він враз дасть задній хід. За якихось три години ви знову будете в Горній і повторите свій знімок. А змичку можна буде на день відкласти.

— Чорта пухлого тепер знімеш! — тужно промовив фоторепортер. — У мене вийшов весь магній, а то, звичайно, довелось би повернутись.

Подорож по Східній Магістралі приносила великому комбінаторові багато радощів. Кожна година наближала його до Північного укладального містечка, де перебував Корейко. Подобались Остапові й літерні пасажири. Це були молоді веселі люди, без бюрократичних божевільностей, якими відзначалися його геркулесівські знайомці. Для повного щастя не вистачало грошей. Подаровану провізію він з'їв, а вагон-ресторан вимагав готівку. Спочатку Остап, коли нові друзі кликали його обідати, казав, що не має апетиту, та швидко зрозумів, що так жити не можна. Якийсь час він придивлявся до Ухудшанського, який цілий день просиджував біля вікна в коридорі, дивлячись на телеграфні стовпи і на пташок, що злітали з дротів. При цьому ледь помітна сатирична посмішка торкалася губи Ухудшанського. Він відкидав назад голову і шепотів птахам: «Пурхаєте! Ну, ну!» Остап настільки зацікавився Ухудшанським, що навіть познайомився з його статтею «Поліпшити роботу крамничних комісій». Після цього Бендер ще оглянув дивовижного журналіста з ніг до голови, недобре посміхнувся і, відчувши знайоме хвилювання стрільця-мисливця, зачинився в купе. Звідтіль він вийшов лише через три години, тримаючи в руках великий розграфлений, як відомість, аркуш паперу.

— Пишете? — мляво запитав Ухудшанський.

— Спеціально для вас, — відповів великий комбінатор. — Ви, я помічаю, весь час терзаєтесь муками творчості. Писати, звичайно, це нелегка річ. Як старий майстер передових, ваш собрат по перу, я можу