Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

У квартирі на Фрунзе 117, в чималому горщику з шамоту “жили” і росли два фікуси. Саме ці дві живі рослинки були причиною того, що раз на тиждень Лариса мала приїздити на квартиру. Вона поливала молоді фікуси, котрі дуже добре росли і перепліталися між собою. Навіть якби зараз вона б захотіла їх розділити — це було б важко. Фікуси переплелися не лише своїм гіллям, а і корінням...

Першого разу Лора приїхала сама, у неділю, 21 червня, після практики. Для неї ця поїздка виявилася морально дуже важкою... Все у квартирі нагадувало про Степана, тому, щоб не мучити себе, на наступні рази вирішила брати з собою сестру. Тетяна буде відволікати її від спогадів і при сестрі буде, мабуть, вже якось незручно лягати на ліжко, обіймати його подушку чи вдихати запах його сорочок… Сумувала.

Виходячи з під'їзду, зустріла трьох сердитих чоловіків у костюмах, котрі зайшли до будинку, притримавши за нею двері. Один навіть трохи штовхнув її в плече і не вибачився. Грубіяни… Потерла плече і пішла на тролейбус.

23 червня, у вівторок, Лора здала щоденник практики і відтепер могла вже бути вільною аж до вересня. Інше питання, що вона не уявляла що їй робити тепер зі своєю свободою… Групою посиділи трохи у парку Відрадний. Домовилися зустрітися всім разом на День Незалежності у Гідропарку, об 11 годині. Валерій і Олена не відпускали Ларису, доки та не пообіцяла бути і лише після цього вона змогла піти на станцію Борщагівка, звідки ходили потрібні їй електрички. Дорогою думала, чи то радше згадувала минуле літо... І не уявляла, як вона проживе це літо без Тоні — не кажучи вже про Степана! 

Прийшла електричка. Лариса зайняла місце біля вікна і споглядала міські пейзажі, що виринали в ньому. Не хотіла нікого і нічого бачити.

На наступній зупинці завжди заходило багато людей. Всі, кому пощастило опинитися перед дверима — швиденько заскакували до вагону і займали сидячі місця для себе і своїх друзів-знайомих, бо інакше доведеться стояти... Не звернула уваги, коли поруч з нею сіли люди, навіть не повернула голови, а коли вони почали говорити — вже боялася повернутися, щоб вони не перервали своєї розмови… слухала.

— Так що, Віра Хризонівна в лікарні? — запитала жінка, що сиділа навпроти Лори.

— Ні. Вдома, але Ніна їй вчора знову швидку викликала. Такого вона жаху натерпілася, — відповідала мама Ірини, котра сіла біля Лариси — не впізнала дівчину. Почуте змусило серце Лори завмерти. Що ж трапилось?

— Так, а що вони хотіли?

— Хто ж знає? Хризонівна нічого не пояснює. Тільки стогне та причитає “на кого ж Степан її покинув”.

— А він що… помер?

— Невідомо. Ніна каже, що пропав в Африці, разом з якимось там чоловіком. То ті лоботряси вчора приїздили і перевернули весь дім догори дригом. Приїжджали перевіряти, чи Степан не виходив з нею на зв’язок.

Лора відчула, як всередині все заніміло… Степан пропав. Чи можливо взагалі таке? Він же казав, що знає ту місцевість, і просто заїде до шамана. Він хоче з ним зустрітись і заразом трохи полякати Громова. Можливо, ті чоловіки, у неділю… приїхали перевіряти квартиру? Вона намагалася не дихати слухаючи розмову жінок.

— А що він у тій Африці робив?

— Невідомо. Щось робив… і пропав.

— А він, часом, не з жінкою там пропав?

— Та ні, з чоловіком. І ті люди, що приїздили, то наче люди батька того іншого зниклого. Шукають.

— А до Ільченків теж ті чоловіки приходили?

— А чого до них приходити? Він же Лариску кинув. Уявляєш, перед самим її днем народження! — маму Ірини веселила ця інформація, — я думаю, що він і одружуватися з нею не збирався. Так, для годиться зробив їй пропозицію, погрався і поїхав собі… Бондарі ж ніколи не одружувалися з місцевими. Гуляти — гуляли, а заміж не брали. Я чула, що колись дід Миколи нормально тут гуляв, то наказував нащадкам з місцевими не одружуватися, бо по незнанню могли б з родичкою побратися, — засміялася мама Ірини, — то, мабуть, з того часу і возять вони собі чужоземок. Хризонівну Микола привіз із Сум, Сергій свою привіз десь із Західної, Олег — з Прибалтики. У Лариски не було шансу від самого початку… Ото буде номер, як Відьмак сюди до нас якусь негритянку привезе! Та вже точно не родичка буде!..   

Жінки засміялись. Лора проковтнула клубок, що стис горло.

— Кажуть, він же їй каблучку з діамантом подарував… Великим і дуже дорогим. То може таки збирався?

— Ой, та хто ж сказав, що то діамант? Може то якийсь фіаніт? Ти дуже у тих камінцях розбираєшся?

— Ні.

— Так ото ж. Міг сказати, що завгодно. Бондарі вміють по вухах їздити.

Лора сиділа склавши руки під сумку. Як добре, що вони не бачать тієї каблучки про яку говорять...

— А що ж тепер?

— Та не знаю… Ніна там доглядає Хризонівну, але ж вона — не медик…

— А Нінці коли родити? Пуза зовсім не видно…

— Та їй десь у кінці жовтня термін. Ще довго. Яке ж там пузо? Ще рано…

— А Тонька ж де? У Києві?

— Ні-і-і… Вона обкрутила Івана-цигана сина старшого. Бакеро. Такий же він гарний та статний — просто картинка. Поїхала з ним до Англії.

— О…

— Так. Йому там запропонували роботу — дуже хорошу. Він погодився. А там, як добре підуть справи, може і залишаться в Англії. Чого сюди повертатися?

— Оце вже Тоньці пощастило… Оце вже хвацька дівка.

— Так. Тоня молодець. У хмарах не літає. Хапає хлопців, що їй по зубах, не те, що її подружка… Шкода навіть трохи Лариску. Гарна ж така… і така дурна! Сподівалася Відьмака собі отримати, — мама Ірини незадоволено фиркнула.

— Так а Нінка чоловіка собі де знайшла?

— На 8 березня їх познайомили спільні друзі… 

Жінки почали перемивати кісточки Ніни Григорівни і Андрія Семеновича. Лариса від почутого про себе нервово кусала губи. Степан… Не вірила, що він пропав. Не відчувала, що щось трапилося. І діамант — справжній,  він не міг з нею так вчинити…

Весь час, що вони їхали — Лора сиділа не повертаючись. Повернулась і піднялася лише коли жінки пішли на вихід на їхній зупинці, а зійшовши з перону — попрямували до магазину. Лора ж не пішла, а побігла до будинку Віри Хризонівна..