Читати книгу - "Королівський убивця"

Вона спустилася ще на дві сходинки.

— Прощавай, Новачку.

Ці останні слова вона майже прошепотіла, але вони врізалися мені в серце, наче були там закарбовані.

Я стояв на сходах, дивлячись, як вона йде. І зненацька це почуття стало надто знайомим, біль надто звичним. Я кинувся за нею, ухопив за плече, втягнув під сходи до горища, у темряву.

— Моллі, — промовив я, — прошу.

Вона нічого не сказала. Навіть не намагалася визволитися з мого стискання.

— Що я можу тобі дати, що я можу тобі сказати, аби ти зрозуміла, хто ти для мене? Я не можу дозволити тобі просто піти!

— Ти більше не можеш змусити мене залишитися, — зауважила вона, знизивши голос. Я відчував, як щось від неї відлітає: якийсь гнів, якийсь дух, якась воля. Я не мав для цього слів.

— Прошу, — сказала вона, і це слово мене поранило, бо то було слово благання. — Просто дозволь мені піти. Не утруднюй цього. Не змушуй мене плакати.

Я відпустив її плече, але вона не пішла.

— Колись давно, — обережно почала вона, — я сказала тобі, що ти схожий на Барріча.

Я кивнув головою у темряві, дарма що вона мене не бачила.

— У певному сенсі ти схожий. В іншому — ні. Тепер я вирішую за нас обох, як він колись вирішив за себе й за Пейшенс. Ми не маємо майбутнього. Твоє серце вже зайняте. А прірва між нами надто глибока, щоб будь-яке кохання змогло стати мостом. Я знаю, що ти мене любиш. Але твоє кохання… відрізняється від мого. Я хочу, щоб ми поєднали все, чим живемо. Ти хочеш тримати мене в коробці, окремо від решти життя. Я не можу бути кимсь, до кого ти приходиш, коли не мусиш робити нічого важливішого. І навіть не знаю, що ти робиш, коли не зі мною. Ти ніколи цим зі мною не ділився.

— Тобі не сподобається, — сказав я їй. — Ти справді не хотіла б цього знати.

— Не кажи мені цього, — сердито прошепотіла вона. — Ти не бачиш, що я не можу так жити? Що ти навіть не дозволяєш мені вирішити? Ти не можеш це робити замість мене. Не маєш права! Якщо ти навіть не можеш сказати мені цього, то як мені повірити, що ти мене кохаєш?

— Я вбиваю людей, — наче збоку почув я свій голос. — Для мого короля. Я таємний убивця, Моллі.

— Я тобі не вірю! — прошепотіла вона. Говорила надто швидко. Жах у її голосі був сильнішим за зневагу. Якась її частка вже знала, що я сказав їй правду. Нарешті. Між нами наростала страшна тиша, коротка, але така холодна. Вона чекала, щоб я зізнався у брехні. У брехні, що, як вона знала, була правдою. Тоді зробила це замість мене.

— Ти вбивця? Ти ж у той день навіть не міг обминути вартових, щоб подивитися, чого я плачу! Ти не мав відваги вчинити по-своєму! А хочеш, щоб я повірила, наче ти вбиваєш людей для короля, — вона здушено зітхнула зі звуком гніву й розпачу. — Чому ти зараз кажеш таке? Чому саме зараз? Щоб справити на мене враження?

— Якби я думав, що це справить на тебе враження, то, напевне, давно б тобі все сказав, — зізнався я. І це було правдою. Моя спроможність утримати таємницю твердо спиралася на мій страх, що коли б я розповів усе Моллі, то втратив би її. І я не помилявся.

— Брехні, — сказала вона більше собі, ніж мені. — Брехні, це все брехні. Від самого початку. Я була такою дурепою! Кажуть, що хто вдарить тебе раз, той ударить знову. Так само і з брехнею. А я залишилася, слухала й вірила. Якою ж дурною я була!

Це останнє вона промовила з такою люттю, що я відсахнувся, наче від удару. Вона відступила від мене.

— Дякую тобі, Фітце Чівелрі, — холодно й офіційно сказала Моллі. — Ти мені це полегшив.

Вона відвернулася від мене.

— Моллі, — благав я. Простяг руку, щоб узяти її за плече, але вона замахнулася, як для удару.

— Не торкайся мене, — попередила вона, знизивши голос. — Не смій більше ніколи мене торкатися!

Вона пішла.

За якийсь час я згадав, що стою під сходами Барріча у темряві. Тремтів від холоду й чогось більшого. Ні. Чогось меншого. Мої губи розхилилися у чомусь такому, що не було ні усмішкою, ні гарчанням. Я завжди боявся, що втрачу Моллі через свою брехню. Але правда за одну мить розірвала те, що завдяки брехні трималося разом понад рік. «І яку науку мав би я з цього винести?» — питав я себе подумки. Дуже повільно піднявся сходами. Постукав у двері.

— Хто там? — голос Барріча.

— Це я.

Я відчинив двері і зайшов у кімнату.

— Що тут робила Моллі? — спитав я, не дбаючи, як це прозвучить, не дбаючи, що за Баррічевим столом нерухомо сидить перев’язаний блазень. — Вона потребувала допомоги?

Барріч прокашлявся.

— Моллі прийшла по трави, — якось незугарно сказав він. — Я не міг їй допомогти, не мав того, що їй потрібно. Тоді прийшов блазень, а вона залишилася, щоб мені допомогти.

— Пейшенс і Лейсі мають трави. Силу-силенну, — зауважив я.

— Саме це я їй і сказав. — Барріч відвернувся від мене й почав прибирати своє приладдя, використовуване для лікування блазня. — Вона не хотіла просити в них.

У його голосі була певна нотка, що майже підштовхувала мене до наступного питання.

— Вона йде звідси, — насилу сказав я. — Вона йде геть.

Я сів на кріслі перед Баррічевим каміном і затис руки між колінами. Зрозумівши, що погойдуюся туди-сюди, спробував зупинитися.

— Тобі вдалося? — неголосно спитав блазень.

Я перестав погойдуватися. Клянуся, що якийсь час гадки не мав, про що він каже.

— Так, — тихо відповів я. — Так, гадаю, вдалося.

Ще мені вдалося втратити Моллі. Вдалося знищити її вірність, її любов, які я вважав безсумнівними. Вдалося бути таким логічним, таким практичним, таким відданим моєму королю, що я саме втратив усі шанси на своє власне життя. Я глянув на Барріча.

— Ти кохав Пейшенс? — зненацька спитав я. — Коли вирішив піти?

Блазень здригнувся, а тоді