Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

Якщо нічого іншого, Lyria 393-C стане ідеальним випробуванням переваг оцінки на місці та лікування депресії, стресу ізоляції та тривоги, які обов’язково виникнуть протягом трьох тижнів перебування тут. Здається, це ідеальне місце, щоб дозволити темним думкам заволодіти вами. Щоб настала параноя.

Вдалині, на тлі засніжених гір, на горизонті вимальовуються руїни чужого міста — збиті, нерозбірливі горби будівель; високі зубчасті вершини чорної кристалічної структури, що стирчать зі снігу та льоду. Вітер дує крізь них, народжуючи тонкий стогін, який уловлюється зовнішнім мікрофоном шолома навіть звідси.

З того, що Офелія прочитала про Лірію 393-C, вона знає, що видимі шматки міста є найвищими частинами споруд, і після такого тривалого перебування в цих умовах мало що залишилося недоторканим.

Схоже на те, ніби Чикаго десь на горизонті раптом був похований під кількома сотнями метрів снігу, залишивши видимими лише посадочні платформи повітряних суден і вежі зв’язку.

Її живіт раптово здригається від усвідомлення того, наскільки високо вони знаходяться. Коли Ліана мчить попереду, а за нею йдуть Суреш і Берч, Офелія стискає зуби, щоб не крикнути їм услід. Наскільки вони впевнені, що лід і сніг тут міцні на всьому шляху? Наскільки вона може бути впевненою?

Один помилковий крок, і Ліана може просто зникнути, упавши в щілину, про яку ніхто навіть не підозрює.

Скільки тіл зараз під ними? Корінні жителі цього міста, цієї планети? Інші команди, які втратили учасників під снігом? Або поховані тут після смерті?

Як Ава Олберман на Міносі.

Офелія прискорює крок, щоб слідувати за Сурешем і Ліаною. «Отже, виходячи з брифінгу місії, який я прочитала, щось катастрофічне покінчило з життям тут?» щойно це питання злітає з її вуст, вона усвідомлює, що споглядати події масового вимирання, мабуть, не найкращий спосіб переключити її увагу.

«Напевне астероїд», — каже Суреш, байдуже знизуючи плечима. «Близько десяти тисяч років тому».

«Зараз тут немає нічого, крім нас і купи мікробів», — каже Ліана, задихаючись від зусиль, навіть під час легшої гравітації.

Офелія здригається, коли Суреш штовхає Ліану, ледь не врізавшись у Берча, але Ліана втримується, а потім відштовхується від Суреша, пухкий сніг біля їхніх ніг піднімається, як примара, вітром.

Але Северин сказав би, якби вважав, що членам його команди загрожує якась небезпека, вона впевнена.

Погляд через плече показує їй, що Северин іде пліч-о-пліч з Кейт, скорочуючи свій довший крок, щоб залишатися рівним з нею, слухаючи та киваючи, коли вона говорить і жестикулює.

Очевидно, вони на приватному каналі спілкування.

Вираз його обличчя напружений, задумливий, на чолі зморшки, він обмірковує все, що вона говорить.

Ніякого роздратування чи вимушеного терпіння, які він виявляв, коли з ним розмовляла Офелія.

Спалах ревнощів з’являється нізвідки, захоплюючи подих.

Що таке, до біса, Фел?

Бік її черевика чіпляється за лід, і їй доводиться швидко відвернутися, щоб подивитися вперед, щоб побачити, за що вона зачепилася.

Відкинь це. Зберися. Бажання — потреба — бути потрібною, покладатися на авторитет — її слабке місце. Це те, що водночас мотивує та лякає її, і що у світі психотерапії робить її подвійно безладною.

Не має значення, довіряє їй Северин чи ні. Звичайно, вона могла б бути більш корисною в цій ситуації, якби він це зробив, але він цього не робить. У всякому разі, ще ні. І це добре.

«Два кілометри на захід від нас», — каже Берч на загальному каналі, розмовляючи вперше після того, як вони залишили посадковий модуль. Карта зміщується та збільшується на внутрішньому дисплеї його шолома, забарвлюючи його обличчя в блакитний відтінок.

Офелія продовжує йти, трохи опустивши голову, щоб уникнути найсильніших поривів вітру. Ліворуч від неї, на сході, судячи з компаса на її шоломі, височіють гори, розташовані далі, ніж старе місто.

Потім прямо перед ними вона бачить знайомі яскраві кольори — червоний, жовтий і синій. Це логотип Піннакле, гігантська літера P з кривою у верхній частині у формі прапора в кольорах компанії, що, здається, нерухомо висить у повітрі.

Це не може бути правильно.

Інстинктивно вона мружиться, щоб краще роздивитися, хоча через шолом це неможливо і не допомагає. Нарешті, у миттєвій перерві між шквалами снігу, вона бачить те, чого їй не вистачало раніше.

Логотип Піннакле справді присутній, але він наклеєний на білих дверях шлюзу екзопланетного середовища проживання. Велика станція, що тягнеться в обидва боки, наскільки вона може бачити, вся у білому.

Її живіт збурюється, викликаючи хвилю нудоти.

Це щось величезне. Нічого схожого на те, що вона очікувала, навіть після того, як побачила схему. Вона була стурбована тим, що не вистачатиме місця, що брак приватного життя сприятиме іншим проблемам, але це зовсім інша психологічна гаряча кнопка. Кожен з них міг би вибрати навчальний модуль і, ймовірно, не зустрічатися один з одним протягом кількох днів.

Дивлячись на будівлю, вона відчуває себе карликом перед її розміром, чого не відчувала з дитинства. Чомусь хмарочоси на Землі не такі вражаючі. Можливо тому, що вони не є і ніколи не будуть єдиним, що стоїть між життям і жахливою смертю. Ця станція, цей комплекс, за браком кращого терміну, є і в’язницею, і порятунком, усе в одному місці.

«Структура загалом непошкоджена. Але генератор вимкнений», — повідомляє Кейт на загальному каналі, звернувшись до масивного портативного пристрою з крихітним екраном, який вона дістала з кишені свого костюма. «Сискон має бути на дальньому кінці центрального хаба».

Берч, перший діставшись хаба, робить щось на панелі керування біля шлюзу, що змушує величезні двері відчинитися. Серйозно, що Піннакле планувала заводити всередину? Зовнішні двері шлюзу мають шість метрів у поперечнику та майже стільки ж заввишки.

Ліана та Суреш відтягують їх далі, а потім заходять всередину, за ними Берч, Кейт і Северин, який обходить Офелію, щоб увійти.

Офелія вагається. Попереду – чорнильна темрява, яку порушують лише фари на шоломах. Але цей повітряний шлюз, здається, набагато більший, ніж той, що на посадковому модулі — насправді достатньо великий для марсохода, якого у них немає. На дальній стороні шлюзу світло шолома Берча пробігає над тим, що, ймовірно, є зарядною станцією для того самого зниклого марсохода. Але навіть якщо їх п’ять всередині, світло не розсіює темряви у кутах простору.

І це лише шлюз. А як буде всередині?

Величезне замкнуте середовище, з якого нікуди втекти, і тисячі місць, де можна сховатися.

Її серце тремтить у грудях.

Минули роки з тих пір, як вона думала про… той час, про таке місце, у таких подробицях. Кошмари припинилися багато років тому, але явно наслідки все ще були присутні.

«Все гаразд, Док?»