Читати книгу - "Хто проти суперкрутих"

самим моїм сольним виступом із псалмом «Красна наша земля» Тея та Роня зашепотілися і захихотіли, мов дурнуваті. Я розхвилювалася, повітря наче застигло в грудях, засіло десь під шлунком, я продихнути не могла. Коли почала співати, з рота вихопилися якісь нерозбірливі звуки: пі-і-іп! Скрип! Кахи! Кхи-кхи! ПІ-І-І-І-І-ІП!

Не допомогли втішання мами, тата й тітки Муни. Ні бабусі й дідуся, які спеціально приїхали з Іспанії на день раніше, щоб послухати, як я співатиму на різдвяному концерті.

Тея та Роня добилися свого.

Я покинула хор.

І ось тепер, узявши до рук мікрофон, помітила, як мимоволі напружилася тітка Муна. Вона вже багато років не чула мого співу.

Тітонька нічого не сказала після першої проби голосу, але я майже певна, що промовчала не через розчарування. Чого б тоді відразу підбігла до мене?

Мені аж гривка змокріла від її обіймів.

Арнульф

— Чи вмію я грати на what?

Бріттані відхилилася на поруччя сходів.

— На тамбурині, це такий бубен, — пояснила я.

— Таке кругле, дерев’яне, з маленькими штучками збоку, схожими на дзвіночки, — пояснив Нільс. — Ним треба трусити в руках.

Нільс потрусив правою рукою у повітрі, намагаючись імітувати гру на бубні, але то більше скидалося на помах руки на прощання. Тієї ж миті пані Гоконсен енергійно помахала нам рукою. Вона саме проходила вулицею зі своїм страшнючим чорним котом на повідці. Той кіт — єдина мала тваринка, яку я анітрохи не люблю. Він такий злюка, що ми з Нільсом навіть носа не наважуємося витикати надвір, коли пані Гоконсен його вигулює.

— Це the same as кастаньєти?

— Та ні… Ось це називається кастаньєтами, — втомлено зітхаю я.

— Ти точно бачила бубен на уроках музики, — наполягав Нільс.

— Oh yeah, уже знаю, про що ви кажете, — зраділа Бріттані. — Ксилофон!

Я знову зітхаю. Як же важко до неї доходить!

— Anyway, а чого ви питаєте?

Ми з Нільсом переглядаємося.

То, власне кажучи, була ідея тітки Муни. Минулого дня, коли я та Нільс багато годин поспіль грали й співали в її помешканні, тітці раптом спало на думку, що нам бракує акомпанементу тамбурина.

— Нам потрібен хтось, щоб підтримувати ритм, — пояснив Нільс. — І ми відразу подумали про тебе.

Нільс трохи прибрехав. Ми перебрали чимало кандидатур, перш ніж зупинитися на Бріттані.

Тітка Муна запропонувала нам попросити когось із класу.

— Може, ту дівчинку зі стрижкою «під шапочку»? Або ту, котра ні з того ні з сього почала вихваляться свої любовними історіями?

— Вони не зможуть, — заперечила я. — Марі вже зайнята — танцюватиме в номері Теї з гуртом «Фьокк Йостін», а Ільва-Мерете вивихнула праву руку.

— А як отой хлопчик із камінцями з паралельного класу?

Я наморщила носа.

Та який з Франса бубняр! На святі на честь закінчення навчального року, перед літніми канікулами, він запросив мене танцювати. Я погодилася, хоч знала, що він підійшов уже після того, як усі йому відмовили. Та й я постійно підпираю стіну на шкільних забавах.

Найважчі чотири хвилини в моєму житті. Франс не лише п’ять разів наступив мені на ноги й не потрапляв у крок, та ще й радив мені прислухатися до ритму. Ніби це я не вмію танцювати!

— Тільки не Франс! — рішуче сказала я.

— Та ж не просити Селіну-ДЦП! — вигукнув Нільс. — Вона як візьме до рук бубен, про ритм можна забути!

— Ще ж є твоя нова сусідка, Нільсе, — згадала тітка Муна. — Ота, що вдає, ніби не бачить вас у школі, зате щовечора тобі телефонує.

Ось вам ще одна причина, чому Муна моя улюблена тітонька. Вона завжди все знає про тих, з ким ми водимося.

— Навряд чи Бріттані вважає, що ми достатньо круті для неї, — засумнівався Нільс.

— Крім того, її цікавлять лише хлопці, — додала я.

Тітка Муна провела рукою по своєму розчухраному гнізді — залишках зачіски — і здригнулася, наткнувшись на гіллячку, що там застрягла. Ми з Нільсом вдали, ніби нічого не помітили.

— Усе ж запитайте її, — наполягла тітка Муна, зніяковіло кахикнула й виклала на стіл гіллячку. — Ліпших кандидатів щось не видно на обрії.

Наступного дня ми завітали до Бріттані й попросили її заграти на бубні. Коли Нільс сказав, що ми відразу подумали про неї, вона аж розцвіла.

— Звісно, я вмію тримати ритм! — сказала вона. — Я була першою на дискотеках, коли ще жила в США, didn’t you know? Хтось шукає танцюристку, це тому ви запитуєте?

— Ну, не зовсім… — укотре зітхнула я.

Нільс глянув на мене.

Я кивнула.

Настав час усе пояснити.

— Ми шукаємо когось, хто пригравав би нам на тамбурині, — почав Нільс. — Аннебі… Анне Беа і я братимемо цього року участь у Конкурсі талантів.

— Нільс гратиме на синтезаторі, а я співатиму, — додала я.

Бріттані вражено роззявила рота.

— І ви хочете, щоб я грала на тамтамі? — вигукнула вона. — 3 вами? На Конкурсі талантів?

— На тамбурині, — втомлено виправила я.

— Тамбурин-тамбуранг, — закотила очі Бріттані. — No way, щоб я вийшла на сцену з two weirdos like you!

Я почала впадати у відчай.

Бріттані є Бріттані. Нам вкрай потрібен тамбурин, залишалося або вламати її, або хряснути дверима в неї перед носом.

— До речі… та ні, нічого, — озвалася я. — Ходять чутки, що Фелікс втріскався у тебе.

Бріттані відірвалася від клямки дверей.

— Він ходить і всім розказує, яка ти неймовірно гарна й усе таке, — вела я далі. — От нещодавно навіть сказав, що ти вродливіша за Тею.

— Oh yeah? — усміхнулася Бріттані.

— Ага, — кивнула я. — Знаєш, який його улюблений інструмент?

— Гітара?

— Ну, гітара — теж, — затнулася я. — Але… насправді… тамбурин!

— Really?!

Бріттані вражено охнула.

Вона була, як то кажуть, трохи загальмована.

— Еге ж, — знову кивнула я. — Він западає тільки на тих дівчат, які вміють грати на тамбурині.

Я відчувала на собі погляд Нільса, але сподівалася, що він збагнув, куди я хилю.

Той таки збагнув.

— Уяви собі Фелікса, коли Бріттані заграє на тамбурині на Конкурсі талантів! — підхопив гру Нільс. — Він буде такий wow, не дівчина, а мрія з тамбурином!

— Еге ж, чорт візьми! — підхопила я. — Пошле Тею подалі, а сам молитиме Бріттані стати його дівчиною!

Ми бачили, як Бріттані задумалася. Очі її бігали — туди-сюди, туди-сюди. Як два м’ячики в пінґ-понґу.

Лиш би вона сказала «так»! Після того як тітка Муна відкопала в своєму мотлоху тамбурин, якого для неї вкрав Руне-Чубчик, коли їм було по чотирнадцять років, і підіграла нам на ньому, шляху назад уже не було. Ми мусили роздобути