Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

— Слухайте, Клепча, не будьте бидлом!

— Ну-ну.

— Він має рацію, Якубе, — сказав Щука. — Це був найкращий його друг.

— Єдиний і назавжди, — глухо сказав я. — І я до кінця життя робив би тільки за хліб, аби вибити для нього ще хоч рік життя. А якщо ви вважаєте, що я така потвора, яка може брата за шеляг вбити, то знайте: тут нема нічого, що після смерті Мар'яна не повинно було б бути віддане музеєві на його батьківщині.

— Хто це знає? — вже спокійним тоном спитав Клепча.

— Я це знаю. Так що коли я тут чимось і розживуся, то це двома собаками. З моїми роз'їздами це зовсім не потрібно, але я їх триматиму, поки не помруть… у… пам'ять.

У мене вже стискало в горлі від кривди і від неприязні до цього чоловіка. Врятував мене Щука, інакше це чортзна-чим могло закінчитися.

— Беріть собак і несіть у машину, — буркнув він. — Допоможи, Клепча. І замовкни нарешті, холера на тебе… Пробач, Космич, я зараз підвезу вас додому. Квартира буде ще кілька днів опечатана. Потім одержиш ключ, щоб це ліквідувати. Я дістану вам машину, щоб перевезти все це, як заповідав небіжчик.

— Небіжчик, — сказав я, — значить… нема надії, що не він.

— Нема, — сказав Щука. — На жаль, нема.

Коли ми з ним привезли до мене собак — Ельма так і не опритомніла, і я ніс її на руках, важку, як теля, — він відпустив машину і раптом сказав мені:

— Там, поруч з рестораном, у вас що, кафе? І сідати не треба?

— Не треба. І за мною ще борг честі.

Він мовчки повів мене під руку. І тільки коли ми вже стояли біля стойки і присьорбували каву з коньяком, озвався несподівано м'яко:

— Плаче нутро? Тож-бо, я це знаю. Сам двічі пережив таке… Так от, Антоне, коли щось згадаєш, коли щось знайдеш, — ти Хилинському кажи. Ми ж друзі, він мене поінформує, — зітхнув. — Я ж знаю, мало радості людині, та ще вразливій, вештатися по наших установах.

Поклав мені руку на плече.

— А на Клепчу, хлопче, не сердься. Він ще молодий, дурний, трохи жорсткий від молодості. Заривається, як цуценя-гончак. Життя його не било, не ламало. Ось поламає, як нас з Адамом, знатиме ціну добру й довір'ю до того, кого треба. Переконається, яка це полегкість, коли ніхто вдруге не б'є тебе довбнею по голові.

Розділ VI

Короткий. Про сивого антиквара й «баригу»

Мені все-таки довелося ще зайти до Клепчі, хоч я не хотів цього гірше за смерть. Сталося так, що ввечері наступного дня він подзвонив мені й лагідно поінформував, що в жодному комісійному магазині міста тих картин — пробачте — нема і що, виходить, мала місце крадіжка. Виходить, усе було просто.

— Ні, не просто, — сказав я в трубку. — Не знаю, як з його смертю, але він не поїхав би на Романь, чекаючи звістки від дружини. Могли скористатися відсутністю. Бо хтось, скажімо, обіцяв за Євангеліє великі гроші. Шукали його, не знайшли, прихопили, що трапилося під руку, та й усе. А могли і вбити якимось невідомим способом.

— То що б ви порадили, шановний Антоне Глібовичу?

— Я знаю. Я шукав би того, хто умовляв продати йому книгу, може, він і підмовив зловмисників.

— А може, справді схопило серце, упав, захлинувся? А квартиру пограбували опісля?

— Ваші гіпотези, ви й перевіряйте.

Я поклав трубку. Я терпіти його не міг за одну тільки підозру.

У ці дні я зробив одне відкриття. Крутив книгу і так, і сяк і знайшов у двох мініатюрних абзацних літерах, ніби вплетені в завитки, листочки, квітки і візерунки, ініціали. Може, це мені й здалося, але як часом бачиш у плямі на стіні портрет або пейзаж, так бачив я в двох мініатюрах ініціали ПДО — Петро Давидович Ольшанський — і ВФО — Вітовт Федорович Ольшанський. Це, здається, стверджувало той факт, що Євангеліє належало їм, але я не знав, чим цей так званий факт може мені допомогти. Ну, скажімо, міг бути такий вірогідний мотив, як викрадення родинної коштовності. Але де там, к бісу, члени тієї родини? Найімовірніше, що мотив був один: спекуляція.

І от через два дні шановний пан Клепча подзвонив мені й ввічливо запросив до себе. Самі розумієте, що це було не те запрошення, яким можна було знехтувати. Я прийшов і побачив у затишному такому кабінетику дві картини, прихилені до стіни.

— Вони?

— Звичайно, що вони. Он бачите, на зворотному боці «Кромвеля» заштопаний слід пошкодження?

— Його почерк? — він подав мені квитанцію.

— Почерк не його. Підпис його.

Він почервонів. Люди його типу не люблять, коли їм зауважиш, що вони неправильно говорять. Мені б і помовчати, але занадто він мені набрид.

Потім я мав ще два приємних знайомства. Одне з сивеньким дідком — антикваром, такою собі дзьобатою пташкою з напрочуд елегантними й рухливими ручками. Друге — із здоровенним, випещеним богатирем, таким собі блазнем у сірому костюмі з м'якої дорогої шерсті. І галстук до цього костюма пасував, і срібний старий сикгнет[4], саме сикгнет, а не перстеньок. Не пасували тільки вишибайлові вусики, але це вже від смаку кожної людини.

— Так я вам і кажу, — гарячкував дідок, — що тут і графічної експертизи не треба. Це Пташинського рука — мені та й не знати.

— Слова, — сказав Клепча.

— Що слова?! Що?!

— Слова, кажу, надто специфічні знаєте.

Тут він мені вперше сподобався. Але дідок розізлився:

— Кримінальні романи пишете?! Детективи друкуєте?! То що ви хочете, щоб люди не знали специфічних висловів? Що?! А щодо того, що ви їх не бачили, то я головний антиквар, то я таки був у від'їзді і квитанції сховав, а картини на складі були. І от їх виставили, що?! Ви ж бачите, коли здав.

— За два дні до смерті, — сказав Клепча, — ось чому було багато грошей. Слухайте, а ви це достеменно знаєте, хто дзвонив Пташинському щодо книги?

— Ну, хіба я що? Достеменно! Запитали б з самого початку в мене і не треба було б тих дурних підозр, так? І він радий був сам сказати спочатку. Ось він хотів купити, Борис Гутник! Я що, Борю не знаю, як не знати, хто хотів купити книгу?

— Навіщо хотів купити?

— Книголюб. А що, не можна?

— Торгує книжками?

— Я не чув. Іноді міняє.

Привели і Борю, того самого випещеного здорованя.

— Я дзвонив, — спокійно признався він,