Читати книгу - "Цифрова Фортеця"

— Ви отримаєте обидва паролі, — мовив голос. — Той, що належить містеру Танкадо, і мій.

Прикривши рукою слухавку, Нуматака голосно розсміявся. А потім не втримався і спитав:

— А скільки ж ви хочете за обидва паролі?

— Двадцять мільйонів американських доларів.

Точнісінько таку суму запропонував Нуматака під час торгів.

— Двадцять мільйонів? — удавано вжахнувся він. — Яке нечуване нахабство!

— Я бачив цей алгоритм. І запевняю вас, він того вартий.

«Повна бздура, — подумав Нуматака. — Він вартий вдесятеро більше».

— На жаль, — відповів він, втомлюючись від гри, — ми обидва знаємо, що містер Танкадо ніколи на це не піде. Лишень подумайте про юридичні наслідки.

На протилежному кінці лінії запала лиховісна тиша.

— А що, як містер Танкадо вийде з гри?

Нуматака був знову розсміявся, але відчув незвичну впевненість та рішучість у голосі співрозмовника.

— Якщо Танкадо вийде з гри? — спитав Нуматака й замислився. — Тоді ми з вами домовимося.

— Я буду на зв’язку. — Й у слухавці почулися короткі гудки.

РОЗДІЛ 14

Бекер поглянув на мерця. Навіть через кілька годин після смерті обличчя азіата зберігало рожевуватий блиск недавнього сонячного опіку. Решта тіла була блідо-жовтою — геть уся за винятком невеличкого синця прямо над серцем.

«То, мабуть, від серцевого масажу, — подумав Девід. — Шкода, що він не допоміг».

І знову став обдивлятися руки померлого. Таких Бекеру іще не доводилося бачити. Кожна мала лише по три пальці — скручені і спотворені. Та Бекер зосередив увагу не на каліцтві.

— Ну ні фіга собі! — пробурмотів лейтенант у протилежному кінці кімнати. — Виявляється, що він — японець, а не китаєць.

Бекер підвів погляд. Поліцейський гортав сторінки паспорта померлого.

— Краще б ви не робили цього, — ввічливо зауважив Бекер, пригадавши інструкції: «Нічого не чіпати. Нічого не читати».

— Енсей Танкадо... народився в січні тисяча...

— Будь ласка, — ввічливо повторив Бекер. — Покладіть паспорт на місце.

Лейтенант іще мить повитріщався в документ, а потім кинув його назад, на купку одежі.

— Цей хлопець мав візу «клас-3». Міг залишатися тут багато років.

Бекер торкнувся до зап’ястя померлого.

— Можливо, він тут мешкав.

— Та ні. Дата в’їзду позначена минулим тижнем.

— А може, він саме перебирався сюди, — стисло припустив Бекер.

— Може, і так. І перший же тиждень виліз йому боком. Тепловий удар і серцевий напад. Бідолашний вилупок.

Бекер проігнорував зауваження лейтенанта й уважно придивився до руки померлого.

— А ви впевнені, що на ньому не було якихось коштовностей?

Офіцер спантеличено поглянув на Девіда.

— Коштовностей?

— Так. Ось погляньте на це.

Лейтенант перетнув приміщення й наблизився до померлого.

На шкірі лівої руки Танкадо виднілися сліди опіку. Скрізь — окрім вузенької смужки неторкнутої плоті, що опоясувала найменший палець.

Бекер вказав на смужку блідої шкіри.

— Ось подивіться, тут немає сонячного опіку. Схоже, тут був перстень.

Офіцер не зміг приховати подиву.

— Перстень? — У його голосі почулося спантеличення. Він уважно обдивився палець померлого. А потім густо почервонів і знітився.

— О Господи, — нервово хихикнув він. — Так це й справді було...

У Бекера мимоволі похололо під серцем.

— Перепрошую?

Лейтенант похитав головою, немов не вірячи своїм очам.

— Я хотів вам раніше розповісти... але мені здалося, що той тип був несповна розуму.

Та Бекеру було не до сміху.

— Який тип?

— Та отой, що зателефонував до палати невідкладної допомоги. Якийсь канадський турист. Усе теревенив і теревенив про якийсь перстень. Белькотів такою жахливою іспанською, якої я жодного разу в житті не чув.

— І він сказав, що містер Танкадо має перстень?

Лейтенант кивнув. Витягнув цигарку «Дукадо» і, зиркнувши на табличку «Палити заборонено», таки підкурив.

— Хотів вам розказати, але той тип видався геть ненормальним.

Бекер насупився. Слова Стретмора відлунням загули в його вухах: «Мені потрібно все, що мав при собі Енсей Танкадо. Усе. Не залишайте нічого. Навіть шматка паперу».

— А де тепер цей перстень? — спитав Девід.

Лейтенант випустив кільце диму.

— Це довга історія.

Внутрішній голос підказав Бекеру, що це погана новина.

— Розкажіть.

РОЗДІЛ 15

Сюзанна Флетчер сіла за свій комп’ютерний термінал у блоці № 3. Це була приватна звуконепроникна камера для шифрувальників на межі першого поверху. Дводюймовий вигнутий лист поляроїдного скла забезпечував шифрувальникам панорамний вид шифрувального приміщення й водночас робив їх невидимими ззовні.

У просторому приміщенні правильним колом стояли дванадцять терміналів. Вважалося, що таке розташування мало спонукати шифрувальників до інтелектуальних бесід і нагадувати їм, що вони є частиною великої команди: чимось на кшталт лицарів-шифрувальників Круглого столу. Іронія ж полягала в тому, що до будь-яких таємниць мешканці цього блоку ставилися несхвально.

Прозваний «дитячим майданчиком», блок № 3 і близько не давав відчуття стерильності, характерної для решти шифрувального відділу. Він був спроектований та обставлений так, щоб люди в ньому почувалися, як удома, — товсті килими, якісні аудіосистеми, завжди повний холодильник та навіть баскетбольне кільце. Стосовно шифрувального відділу в АНБ була така філософія: недостатньо вгатити кілька мільярдів доларів у комп’ютер-дешифратор. Треба ще й заохотити кращих із кращих на ньому працювати. Сюзанна скинула балетки фірми «Сальваторе Феррагамо» і встромила пальці в колготках у товстий килим. Добре оплачуваних державних службовців заохочували утримуватися від ефектної демонстрації власної заможності. Для Сюзанни це загалом не створювало проблем: вона почувалася абсолютно щасливою зі своєю скромною двокімнатною квартирою, седаном «вольво» та консервативним гардеробом. Але взуття — то була інша справа. Іще студенткою вона не шкодувала грошей на найкраще.

«Не можна дострибнути до зірок, коли в тебе болять ноги, — якось зауважила її тітка. — А коли потрапляєш туди, куди прагнеш, то мусиш дбати про свій збіса гарний вигляд!»

Сюзанна з насолодою розім’яла ноги і взялася до роботи. Вона вивела на екран свого «слідопита» і, готуючись настроїти його, поглянула на електронну адресу, яку дав їй Стретмор.

NDAKOTA@ara.anon.org

Чоловік, який називав себе Північна Дакота, мав анонімну адресу, але Сюзанна знала, що вона недовго залишатиметься анонімною. «Слідопит» пройде крізь сервер ARA, потім скерується до Північної Дакоти, а звідти надішле інформацію про справжню інтернет-адресу цього чоловіка.

Якщо все піде за планом, то Північну